Вступ

Актуальність

На початку XX ст. правлячі кола й експлуататорські класи Росії та Австро-Угорщини посилювали гноблення прогресивної культури взагалі й української зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську пресу, літературу, мову, театр стали після поразки революції 1905—1907 pp., з наступом третьочервневого режиму. Проте українська культура продовжувала розвиватися.

На початку XX ст. у зв'язку з дальшим зростанням потреби в письменних людях і спеціалістах, а також під впливом революційного руху мережа навчальних закладів і учнів та студентів у них збільшувалися. У 1914—1915 навчальному році в Україні, яка входила до складу Росії, налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. чол. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському і Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.

Однак все це далеко не задовольняло потреби, внаслідок чого близько 70 % населення не вміли читати і писати. На кожну тисячу чоловік населення в початкових* неповних і середніх школах навчалося всього 67 чол. У 1914—1915 pp. в Україні, яка перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Щорічно близько 50 % бажаючих учитися відмовляли в прийомі до середніх шкіл.

Царський уряд не допускав української мови в навчальні заклади, включаючи початкові школи. Скрізь навчання велося російською мовою.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. У 1911 р. у Східній Галичині в 500 селах не було ніяких шкіл, 150 тис. дітей шкільного віку ніде не навчались. Через це, за офіційними даними, в 1900 р. у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті — понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Взагалі рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в уєіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.

Із 61 гімназії, які працювали в 1910 р. у Східній Галичині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, українських учнів було лише близько 20 %, а в реальних училищах — 5,5 %. На Буковині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20 %.

У Львівському університеті майже повністю викладання велося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому у Львівському університеті в 1911 р. серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, в Чернівецькому університеті — 17,6 %.

Вчені України на початку XX ст. досягли значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Харківському, а з 1902 р. у Київському університеті плідно працював професор-математик Д. О. Граве (1863—1939), який став засновником київської алгебраїчної шкота, що досліджувала найважливіший розділ алгебри— теорію груп. У Харківському університеті великий вклад у розвиток різник галузей математики внесли професори, а потім академіки В. А. Стеклов (1864—1926), Д. М. Синцов (1867—1946), С. Н. Бернштейн (1880—1968). У розвитку фізики й радіофізики багато зробив професор Харківського університету Д. А. Рожанський (1882—1936), що став основоположником харківської школи радіофізиків.

В Україні широко розвивалася хімічна наука. З питань органічної хімії ряд цінних праць видав професор Київського університету С. М. Реформатський (1860—1934), а з фізичної хімії — учень М. М. Бекетова, професор Харківського університету І. П. Осипов (1885—1918).