ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ 20 – 30-х РОКІВ В УКРАЇНІ. ОСОБЛИВОСТІ ТА НАСЛІДКИ

Вступ

Перетворення традиційних аграрних країн на сучасні індустріальні та постіндустріальні є, поза всяким сумнівом, тенденцією глобальною. Але в цьому загальному процесі існує розмаїття національних та регіональних форм і варіантів. Модернізація на Україні особливо вражає у кількох відношеннях. Колись аграрна за самою своєю суттю Україна стала індустріальною в надзвичайно швидкий і травматичний спосіб. До того ж модернізацію тут здійснювали переважно не українці. Відтоді й дотепер зберігається поділ між українським та модерним [43, 18].

Тема індустріалізації має дуже важливе значення для сучасності. В 20 – 30-і роки минулого століття в нашій країні формувалася адміністративно-командна система управління. Без розуміння закономірностей становлення й функціонування цієї системи та її економічного фундаменту неможливо успішно здійснювати нинішні реформи.

Предметом дослідження даної дипломної роботи є індустріалізація на Україні в перші довоєнні п’ятирічки.

Виходячи з того, що індустріалізація – це комплекс заходів, вжитих ВКП(б) у 1920 – 30-х роках, що мав на меті модернізацію промисловості: будівництво заводів, фабрик, залізниць та інших індустріальних об’єктів; то вона, безумовно, являється складовою частиною зросту економічного промислового розвитку народного господарства країни.

Головним завданням дипломної роботи є показати і проаналізувати, яке важливе значення мав курс індустріалізації для економічно-промислового розвитку України. Зокрема, як Радянська Україна, яка перебувала в складі СРСР на доіндустріальній стадії розвитку, за короткий період часу подолала якісне, стадіальне відставання промисловості.

«Жодне суспільство ніколи в історії не здійснювало настільки широкі економічні перетворення за такий короткий час», – відзначав О.Субтельний [6, 456].

В даній роботі, окрім позитивних сторін, висвітлені й негативні. А саме: ціна, яку заплатив український народ за форсовану індустріалізацію, – була занадто великою. Це була ціна не тільки й не стільки за подолання об’єктивних труднощів, скільки за помилки, волюнтаризм і політичну сваволю тоталітарного сталінського керівництва.

Хронологічні рамки роботи охоплюють 1920 – 1939 рр.

1921 – 1939 рр. – це занадто складний та суперечливий період нашої історії. У цей час ніби злилися в один великий потік успіхи і невдачі, відкриття і помилки, світле і трагічне, героїка і жертви, великі надії й глибокі розчарування, радість і сльози. І дуже багато було крові. Усе, що випало на долю українського народу в той ніби мирний період, затьмарило своєю жахливістю навіть воєнні лихоліття. Судіть самі. У 20 – 30-х роках, коли утвердився тоталітаризм і діяв механізм його реалізації, в Україні загинуло людей більше, ніж у роки Другої світової війни.

Саме тому цей період у центрі уваги багаторічних дискусій як у нас так і за кордоном. Адже конче потрібні сьогодні правдиві, справжні оцінки цього та інших періодів нашої історії. І необхідні не для того, щоб зводити з кимсь політичні рахунки, а для тог, щоб порозумітися з нашою історією, віддати належне усьому позитивному, що було в минулому, взяти уроки з помилок і прорахунків, щоб не повторювати її у майбутньому.

Перші оцінки соціально-економічних перетворень 20 – 30-х рр. мали місце по гарячих слідах подій. Однак перетворення, які здійснювали вожді ВКП(б), були елементом поточної політики, а тому не могли досліджуватися в аналітичному й узагальнюваних ракурсах. Нечисленні і аналітичні праці були, як правило, проблемою вузькими. Вони мали швидше джерелознавче, аніж історіографічне значення.

У першому післявоєнному десятилітті публікації з історії 20 – 30-х років мали виключно апологетичний і агітаційно-пропогандистський характер. Усі автори наслідували концепції сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)». Інакше їм довелося познайомитися із слідчими органами.

З відкриттям архівів у другій половині 50-х років і загальною лібералізацією політичного режиму з’являються серйозні історичні дослідження. Проте концептуальні положення «Короткого курсу» були актуальними аж до кінця існування КПРС, хоча всі праці Й.Сталіна після 1956 р. було вилучено з обігу. Однак немало монографічних досліджень 60 – 80-х років залишили слід в історіографії завдяки систематизованому й сконцентрованому в них великому фактичному матеріалі [41, 320-321]. Лише на початку 90-х років з’явилося нове покоління істориків, яке почало переглядати застарілі стереотипи. Перегляд розпочався зі змін в періодизації.

Періодизація історичного процесу в радянські часи була іншою. Зокрема, виокремлювався відбудовний період 1921 – 1925 рр.

У проблематиці 20-х років ключове значення мала не відбудова, а ринкові процеси. Перед якими тимчасово відступила партійно-радянська диктатура. НЕП став сприйматися не в його офіційній інтерпретації (підготовчий період до розгорнутого будівництва економічного фундаменту соціалізму), а як перепочинок, коли держава готувалася до нового комуністичного штурму.

Відбудований період у радянській історіографії змінювався періодом соціалістичної реконструкції, який розпочався з рішення ХІV з’їзду ВКП(б) у грудні 1925 р. оголосити генеральною лінією партії курс на індустріалізацію. Індустріалізація досліджувалась в межах першої (1928 – 1932 рр.) і другої (1933 – 1937 рр.) п’ятирічок. В окремий період нерідко виділялися, як це було зроблено в «Короткому курсі історії ВКП(б)», перші кроки індустріалізації (1926 – 1929). Після другої п’ятирічки, як уважалося, починалася якісно нова смуга історичного розвитку. Оскільки, в 1939 р. ХVІІІ з’їзд ВКП(б) заявив про свою перемогу соціалізму в СРСР, її зміст стали пов’язувати з комуністичним будівництвом. Однак, у післявоєнній історіографії 1939 – 1941 рр. почали розглядати як окремий (післявоєнний період) [41, 322-323].

У дипломній роботі ми досить часто будемо посилатися на писемні джерела. На жаль, майже вся література, яка видана до 1991 р., базувалася, як зазначалося вище, на концептуальних положеннях «Короткого курсу».

Нині настав час для спокійних і зважених історичних оцінок, що базуються на фактах. Не заперечуючи цілком очевидних досягнень міжвоєнного періоду в індустріалізації народного господарства, а також у розвиткові науки і культури, слід замислитися над ціною соціально-економічних перетворень. За останнє десятиріччя оприлюднено безліч документальних свідчень, які показують, скільки коштувала модернізація суспільства в людському вимірі, особливо в Україні.

Дана робота ґрунтується на таких матеріалах:

– праці, які безпосередньо стосуються предмету дослідження (Кульчицький С.В. [19], [21], [25], Гудзенко П.П. [8], Субтельний О. [43], Довгопол В.М. [12], Касьянов Г.В. [14], Даниленко В.М. [11], Лельчук В.С. [30] та ін.);

– загальні праці по історії України (Гуржій І.О. [10], Рибалка І.К. [38], Грицак Я. [7], Остафійчук В.Ф. [35], Слісаренко А.Г. [41] та інші);

– матеріал, який тим чи іншим чином стосується предмету дослідження (Ковальов С. [16], Гайбанюк В.Д. [5], Лановик Б.Д. [29], Черкащина Н.К. [44], Шаповал Ю.І. [45], Михайличенко Г.М. [33] та інші).

Науковий інтерес до даної теми ґрунтується на неоднозначності трактування істориками приналежності невеликої кількості матеріалу.

В сучасній українській історії одним з тих, хто приділив увагу темі індустріалізації є С.В.Кульчицький. Він досліджував у своїх книгах складні аспекти фінансового забезпечення модернізації промисловості, адже ця проблема потребувала спеціальних знань, тому історики здебільшого її оминали.

Першим дослідженням, у якому проблема індустріалізації аналізувалася без цензурних обмежень, стала монографія В.Даниленка, Г.Касьянова і С.Кульчицького (Сталінізм на Україні (30-ті роки)) та ін. На даний час С.Кульчицький продовжує досліджувати тему індустріалізації, а решта усіх нових робіт, на жаль, складається таке враження, просто переписуються.

Отже, хочеться вірити та сподіватися, що про цей період індустріалізації 20-х – 30-х років в житті українського народу ми дізнаємося набагато більше. А поки що варто підсумувати весь джерельний матеріал даної роботи.

Наукова праця складається зі вступу, чотирьох розділів та висновку, у якому ми будемо підсумовувати особливості та наслідки індустріалізації.

У першому розділі розкриємо причини, завдання курсу індустріалізації; приділимо увагу труднощам, що виникли на початку курсу та їх вирішенню.

Другий розділ присвячений першим довоєнним п’ятирічкам: п’ятирічним планам та їх виконанню, модернізації та розвитку промисловості України.

У третьому розділі проаналізуємо трудові почини робочого класу, зокрема боротьбу робітників за соціалістичну дисципліну, освоєння нової техніки, виникнення та розвиток соціалістичних змагань та стаханівського руху, винахідництва.

І, на кінець, четвертий розділ розкриє роль та внесок у досягнення індустріалізації наукової інженерно-технічної інтелігенції і «заохочення», які вони отримали від «сталінської диктатури» за допомогу у прискоренні розвитку народного господарства України.