План

1. Вміння слухати та говорити

2. Основні методи, правила, висловлювати заперечення, схвалення

3. Умінням задавати питання 

2. Основні методи, правила, висловлювати заперечення, схвалення

Заперечення не слід ототожнювати з хибою. І стверджувальне, і заперечне судження може бути істинним або хибним: якщо стверджувальне судження хибне, то його заперечення істинне і навпаки. Ця теза надзвичайно важлива для розуміння пізнавальної цінності заперечення, тому що заперечні судження відображають реальну дійсність так само об'єктивно, як і стверджувальні, за умови, що вони істинні. Однак в еволюції логічної думки дуже часто заперечні твердження розглядали як малоінформативні та вторинні щодо стверджувальних (Х. Зіґварт, І. Кант). На думку І. Канта, заперечні судження мають лише особливе завдання – стримувати нас від помилок. Однак єдине, чим заперечні судження поступаються перед стверджувальними в плані інформативності, це те, що для їхнього сприйняття, за свідченнями експериментальних досліджень, потрібен довший відрізок часу (Г. Кларк). Це й зрозуміло, якщо врахувати, що структурна репрезентація заперечних суджень, зазвичай, складніша порівняно з їхніми стверджувальними корелятами. Проте інформація, яку несуть заперечні судження, може бути не менш важливою в пізнавальному плані, ніж інформація в стверджувальній формі, тому що іманентні властивості досліджуваних об'єктів можна відобразити і в заперечній формі.

Заперечне судження здійснює дві функції. По-перше, воно заперечує істинність попереднього стверджувального судження, а по-друге, засвідчує суперечність – основу протиставлення предикатів двох суджень (Н. Васильєв). У логіці, поряд з іншими семантичними відношеннями, розрізняють два види протиставлення – контрарність та контрадикторність. Два судження p і q перебувають у відношенні контрарності, якщо вони не можуть бути одночасно істинними, тобто якщо хоча б одне з них (або й обидва) є хибними. Заперечні судження завжди несумісні між собою. Однак вони не обов'язково заперечують одне одного. Заперечення поняття сумний не обов'язково імплікує поняття веселий. Для цього існує сильніше відношення протиставлення, а саме – контрадикторності. Два судження p і q вважають контрадикторними, якщо одне з них обов'язково істинне, а інше – обов'язково хибне.

У лінгвістичних теоріях сприйняття заперечення набагато суперечливіше, ніж у логіці (пор. Дж. Ґрінберґ, Л. Горн, В. Г. Адмоні, Н. Г. Озерова, В. Н. Бондаренко, Н. А. Булах, О. В. Падучева, Й. Якобз), хоча вплив логіки відчутний майже в усіх концептуальних підходах до досліджуваної категорії. Це й зрозуміло, адже логічні форми, які відображають особливості людського мислення, сформувалися внаслідок його еволюції і мають універсальний характер. Матеріалізовані у мові, логічні структури стають доступними для аналізу, а типові вияви логічного мислення зазнають граматикалізації. Кореляція логічних та мовних форм має еволюційний характер: у процесі розвитку мислення може в новий спосіб комбінувати мовні засоби. Однак і мова як достатньо самостійна система, достосовуючись до навколишнього світу, зазнає регулярних прогресивних та регресивних змін. Так забезпечується постійний взаємозв'язок між логічними та мовними категоріями.

Аналіз лінгвістичних концепцій категорії заперечення дав змогу констатувати, що суперечливі підходи до визначення суті заперечення зумовлені передусім багатогранністю цього мовного феномену, його взаємодією з іншими категоріями – предикативністю, модальністю, просодикою, оцінкою тощо. Без сумніву, заперечення дотичне до зазначених категорій, але йому властиві й специфічні ознаки, які творять його іманентну суть. Ядро мовної категорії заперечення формується логічним запереченням – оператором, який перетворює зміст речення на протилежний. Однак об'єктивний аналіз заперечних речень диктує потребу розмежовувати щонайменше чотири автономні сфери дії заперечення – синтаксичну, семантичну, прагматичну та просодичну, в рамках яких заперечення набуває відповідної специфічної характеристики. Сферу дії заперечення в роботі визначено як фрагмент речення, який зазнає відповідної (семантичної, синтаксичної, прагматичної чи просодичної) модифікації під впливом заперечення.

Окрім зазначених операційних ділянок заперечення, у семантичній репрезентації заперечних структур важливу роль відіграє поняття сфери впливу заперечення на позначення широкої чи вузької ділянки його семантичної дії, залежно від того, чи інші оператори або сирконстанти зазнають впливу заперечення (широка сфера впливу заперечення) чи, навпаки, заперечення потрапляє під їхній вплив (вузька сфера впливу заперечення).

Заперечення тісно пов'язане зі своїм позитивним протичленом – ствердженням. Разом вони утворюють бінарну опозицію, маркованим протичленом якої є заперечення. Маркованість заперечення виявляється і в плані формальної репрезентації – у вигляді морфологічно складніших конструкцій, і в плані семантичної інтерпретації та процесу сприйняття заперечних структур слухачем або читачем.

Заперечення поряд із ствердженням належить до категорій, наявних на всіх етапах розвитку мов у формі системи відповідних експлікаторів заперечного значення. Тому цілком мають рацію ті лінгвісти, які зараховують заперечення до мовних універсалій (Л. Горн, Й. Якобз, Й. Р. Пейн, В. Н. Бондаренко, О. Єсперсен, В. З. Панфілов). Як відомо, залежно від сфери застосування, мовні категорії можна об'єднати у три класи: 1) категорії мовного використання, або прагматичні категорії, 2) категорії мовного значення, або семантичні категорії, та 3) категорії мовної форми, або морфо-синтаксичні категорії (Е. Брюч). Феномен заперечення в тому, що його можна зарахувати до кожного із зазначених класів, оскільки специфічних ознак цієї категорії достатньо для того, щоб визнати її і прагматичною, і семантичною, і морфо-синтаксичною категорією.

Закріплення за запереченням статусу прагматичної категорії продиктоване його універсальною здатністю задовільняти комунікативну потребу реалізації таких мовних актів, як відмова, відхилення, протест, незгода, спростування тощо (В. Гайнеманн). Кожна мова має у своєму арсеналі засоби для досягнення зазначеної комунікативної мети найефективнішим шляхом. Хоча прагматика заперечення не покриває всього змісту поняття заперечення, вона є одним із важливих його аспектів.

Зрозумілими і правомірними є спроби визначити мовне заперечення як універсальну семантичну категорію, основу якої формує значення протилежного. Логіко-семантичний підхід, застосований у дисертаційному дослідженні, якраз і дає змогу обґрунтувати універсальність категорії заперечення, ядром якої є формально-логічне заперечення, значення якого можна звести до формулювання хибно, що p. Одним із найважливіших теоретичних здобутків у дослідженнях проблематики заперечення стало висунуте у формальній логіці та адаптоване для теоретичної лінгвістики твердження про те, що запереченню може підлягати лише пропозитивний зміст цілого речення (Б. Рассел), а не окремої його частини. Ця ідея відкидає поширене в лінгвістиці твердження про те, що заперечна частка синтаксично і семантично пов'язана з окремим словом. Традиційна граматика вважає, що формальний поділ речень за місцем заперечення збігається з семантичним, тобто речення з предикатним запереченням є одночасно семантично загальнозаперечним, а речення із запереченням будь-якого іншого, відмінного від предиката члена речення, – частковозаперечним (О. М. Пєшковскій). Однак, якщо звести всі види заперечення до одного логічного оператора, виникає сумнів щодо того, чи має сенс традиційний поділ заперечних речень на загально- та частковозаперечні. Навіть за умови збереження традиційної класифікації, її критерії потребують уточнення: не можна безпосередньо пов'язувати лінійне розташування заперечного експонента зі сферою його семантичного впливу в реченні. Модель співвідношення 1:1 між синтаксисом та семантикою, принаймні у разі заперечення, неприйнятна. Це стосується однаковою мірою слов'янських, германських та романських мов.

У традиційних роботах із проблематики заперечення ця категорія найчастіше характеризується як морфо-синтаксична, на підставі того, що кожна з відомих мов має у своєму арсеналі формальні (передусім морфологічні) засоби для передачі інформації про те, що зміст речення є хибним. Формальна ж репрезентація таких засобів дуже різниться від мови до мови. Тому про універсальність заперечення як морфо-синтаксичної категорії може йтися радше в тому значенні, що в реченні (його універсальній моделі) заперечення характеризується чітко визначеною структурною позицією, яка може незначною мірою варіювати (Й. Огалла) і має статус самостійної функціональної проекції.

У сучасній лінгвістиці взаємозв'язок мови та культури не викликає сумнівів.Мова набуває все більшої значущості в якості керівного початку у науковому вивченні культури.Мова як система покликаний виражати не тільки думки, а й почуття, тому що саме взаємодія сфер раціонального та емоційного в свідомості і мисленні дозволяє людині емоційно переживати те, що мова відображає.Це переживання виявляється в емоційному відношенні мовної особистості до предмета промови.Таким чином, емоції, а точніше їх вираження в мові, займають одне з провідних місць у сфері інтересів сучасної лінгвістики.

Процес відображення емоцій регулює емоції, так як саме вони є посередниками відображення світу в мові за рахунок того, що вони виражають важливість об'єктів світу для мовця і слухача.

Крім того, вербальна ідентифікація емоцій завжди суб'єктивна, вони не виявляються в чистому, не пов'язаному з ситуацією і суб'єктом, вигляді.Емоції завжди ситуативні і когнітивні (тобто в їх основі лежать пізнавальні процеси), тому і вибір мовних засобів завжди пов'язаний із ситуацією, так як є як мінімум дві системи вираження емоції - мова тіла і мова слів.Крім того, норми вираження емоцій не стабільні від культури до культури, причому це стосується не стільки способу вираження емоцій, скільки в яких умовах це дозволено.

Емоційний простір людства передбачає існування загального (інваріантного) емоційного смислового поля, яке кодується і відтворюється в лексичних і фразеологічних знаках мов.Проте різні культури і окремі індивіди всередині них значно відрізняються у своєму ставленні до емоцій.В емоційній сфері між людьми виявляються особливо яскраві індивідуальні відмінності.Всі сторони особистості, її характеру, інтелекту, її інтересів і відносин до інших людей виявляються і відсвічують у веселці емоцій і почуттів.У процесі пізнання навколишнього світу людина неминуче оцінює явища і факти дійсності, висловлюючи своє особисте, суб'єктивне ставлення до них, що знаходить відображення в його мові.Одним із засобів вираження суб'єктивної оцінки в сучасній англійській мові є синтаксичні конструкції, які виражають схвалення і заохочення.

Висловлювання, передають схвалення та заохочення, є важливими елементами комунікації, які дозволяють співрозмовникам розуміти і враховувати інтереси один одного.Особливу прагматичну функцію виконують деякі широковживаними слова позитивної оцінки такі, як well, good; okey, right.Втративши в значній мірі зв'язок з оцінкою, подібні репліки вживаються як композиційних маркерів, маніфестуючих початок розмови, кінець розмови, зміну теми і т.п.

Різні аспекти категорій схвалення та заохочення вже були предметом дослідження багатьох учених.Існує чимало робіт, присвячених опису емоційно-оцінних конструкцій у мові.Тим не менше, питання, пов'язані з виявленням і описом конструкцій схвалення та заохочення, все ще залишаються недостатньо теоретично розробленими: немає опису даних конструкцій з точки зору парадигматичного синтаксису; не визначено місце семантики схвалення та заохочення в загальній логічній схемі семантики звернення; немає системного описуконструкцій схвалення та заохочення у синтаксисі англійської мови, недостатньо вивчена семантика конструкцій схвалення та заохочення, що виявляється в різних функціональних стилях англійської мови.

Дослідження тематизації негативних емоцій показало, що найбільшою популярністю є шість видів негативних емоцій: «байдужість», «злість», «невдоволення», «відчай», «презирство» і «роздратування».Серед різноманіття негативних станів одним з основних, безумовно, є почуття «невдоволення».Функція емоції «невдоволення» в тому, що вона є емотивної основою для налагодження соціальних контактів, допомагає усунути накопичилися негативні емоції, допомагає об'єкту дати зрозуміти співрозмовнику про свої бажання, служить засобом представлення негативного відношення до будь-яких персонажу або ситуації і емоційно негативного стану суб'єкта.

Тим не менш, зареєстрований ряд оціночних реплік-реакцій, оформлених за типом питальних пропозицій, але не службовців для запиту інформації, наприклад: Isn't that fine; Isn't that nice; Isn't that shame.Запитально-негативна форма даних оціночних конструкцій служить маркером емоційності, характерною для розмовної мови.Опозиція форм оціночних реплік за твердженням - заперечення також представлена вельми обмежена.В основному заперечення зареєстровано в конструкціях з загальнооцінних словами good і bad наприклад: Not bad; No good; Not a bad idea.У подібних випадках вживання заперечення обумовлено інтенцією мовця не бути занадто категоричним у своїй оцінці.Внутрішньомодельна перетворення структури оціночних реплік-реакцій найчастіше пов'язані з розширенням обсягу конструкцій.Ряд синтаксичних процесів, які продукують внутрішньомодельна модифікації оціночних реплік, пов'язаний з номінативним аспектом пропозицій.

Кількість і якість конструкцій, що відбивають позитивну або негативну оцінку тих чи інших людських якостей, можна вважати показником етичних норм, правил соціального життя і поведінки в суспільстві, відношення нації через культуру і мову до світу, інших народів і культур.

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 15

Безкоштовна робота

Закрити

Мовознавство 1

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.