План

1. Літературна мова

2. Наголос

3. Відгук

4. Культура мовлення

5. Комунікативними ознаками культури мовлення.

6. Усне мовлення

7. Заява

8. Ділові папери за способом викладу матеріалу

9. Орфоепічні норми

7. Заява

Заява це документ, який містить прохання або пропозицію однієї чи кількох осіб, адресовану установі або посадовій особі. Заяви бувають особисті та службові.

Особиста заява містить прохання особи до керівника розділу чи підрозділу. Її пишуть власноручно в одному примірнику.

Службову заяву укладає посадова особа від власного імені або від імені організації до посадової особи іншої організації, структури тощо. Її можна відтворити механічним способом у декількох примірниках.

За місцем виникнення розрізняють заяви внутрішні і зовнішні.

У зовнішній особистій заяві обов’язково зазначають повну домашню адресу чи відомості документа (паспорта), ау зовнішній службовій – повну поштову та юридичну адресу установи, підприємства, організації.

У внутрішній заявізазначати адресу і паспортні відомості не обов’язково.

Різновидами заяви є заява-зобов’язання (прохання про надання позики), заява про відкриття рахунку, позовні заяви – про притягнення до відповідальності, відшкодування збитків, захист честі та ін.

Заяви бувають прості і складні (містять відомості про додатки).

Заява складається з таких реквізитів:

1. Відомості про адресата (назва посади, повна назва установи, прізвище та ініціали керівника із зазначенням наукового звання, якщо особа, на ім’я якої подають заяву, має його).

2. Відомості про адресанта (назва посади, прізвище, ім’я, по батькові особи, яка звертається із заявою, іноді адреса, телефон, паспортні відомості ).

3. Назва виду документа.

4. Текст.

5. Перелік додатків (документів, які додають до заяви на підтвердження її правочинності чи вагомості аргументації).

6. Дата.

7. Підпис.


8. Ділові папери за способом викладу матеріалу

Усі ділові папери за способом викладу матеріалу можуть бути поділені на такі категорії.

1. Ділові папери, в яких можна передбачити і сформулювати лише окремі найзагальніші відомості (компоненти формуляра), сам же спосіб викладу (добір слів і словосполучень, будова речень, зв’язки між ними) кожного разу залежить від конкретного змісту того, що викладається, від ситуації, певних обставин ділового спілкування. Це документ з порівняно невисоким ступенем стандартизації. За способом викладу матеріалу розрізняють такі тексти: розповідь, опис, міркування.

2. Ділові папери, в яких може бути передбачений не лише формуляр документа, а навіть слова, словосполучення й речення, що в них має бути відображена думка, за винятком цілком конкретних відомостей (для них у готовому бланку залишається кілька незаповнених місць). Це документи з високим ступенем стандартизації.

Стандартизація мови офіційних документів є ефективним засобом скорочення невиправданого інформаційного надлишку за рахунок економії мовних засобів.


9. Орфоепічні норми

До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові.

У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків:

1.Голосні звуки [a], [o], [у], [e], [и], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають редукції.

а) звуки [a], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, напр.: [знати], [бувати], [д´ілити];

б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] вимовляється з наближенням до [у], напр.: [соуйуз], [соубі];

в) голосні звуки [e], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком [eи], [ие], напр.: [деиржава], [книежки].

2. Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленними винятками):

а) дзвінкі приголосні звуки [д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з] ніколи не втрачають своєї дзвінкості, напр.: [рад], [гриб], [м’іг], [важ], [в’із]. Втрата дзвінкості може призвести до спотворення змісту слова, пор.: [рат´], [грип], [ваш], [м’іх].

Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та кореневоспоріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н´іхт´і], [к’іхт´і], [д´охт´у].

б) глухі приголосні звуки [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] у середині слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі, а саме:

[д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з]

| | | | | | | |

[т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с]

в) звуки [в] та ] в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні властивості і наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід вимовляти як короткі нескладові звуки [ў] та [ǐ], якщо вони стоять:

- на початку слова перед приголосним, напр.:[ўчител´], [ǐти].

- у кінці слова після голосного, напр.: [знаў], [краǐ].

- у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [праўда], [знаǐти].

г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж] в сучасній українській літературній мові тверді, напр.: [жал´], [чого], [шчос´], [чудо], [черга], [плач], [джаз].

ґ) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними свистячими [з], [ц], [с], [дз], тобто вимовляються як відповідні їм свистячі і навпаки, а саме:

шиплячі: [ж], [ч], [ш], [дж]

| | | |

свистячі: [з], [ц], [с], [дз]

д) приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед наступними м’якими з цього ряду вимовляються м’яко, однак їх м’якість, за винятком звука [л], відповідно до орфографічних норм, на письмі не позначається, пор.: сьогодні – [с´огод´н´і], літні – [л´іт´н´і], на місці – [нам’іс´ц´і], пальці –[пал´ц´і].

е) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д], [т]: у позиції перед шиплячими вони уподібнюються до шиплячих відповідно [дж], [ч], а перед свистячими вимовляються як [дз], [ц], напр.: підживити – [п’іджиевити] і квітчати – [кв’іч:ати], відзвук – [в’ідзвук] і здається – [здайец´с´а] або [здайец´:а].

є) звуки [дз], [дж] слід вимовляти як природні для української мови злиті, напр.: сиджу – [сиеджу], піджак – [п’іджак], дзвін – [дзв’ін], дзеркало – [дзеркало]. Вимова на їхньому місці інших звуків, зокрема [ж], [з] є грубим порушенням норм української мови і призводить до розхитування її фонетичної системи, яка складалася віками.

ж) правильно вживати звуки [г] і [ґ], пам’ятаючи, що саме вони можуть розрізняти значення слова, пор.: гніт – ґніт, гулі – ґулі, грати – ґрати.

Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції. 

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 14

Безкоштовна робота

Закрити

Діловодство та документознавство 1

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.