План

1. Ідейно-художній аналіз поезії Т.Г Шевченка

2. Казки про тварин

3. Основні риси дітей в автобіографічних оповіданнях І.Я. Франка

4. Використання лірики Т.Г. Шевченка в роботі з дітьми

5. Найвідоміші дитячі образи в казках народів світу   

3. Основні риси дітей в автобіографічних оповіданнях І.Я. Франка

І. Франко написав ряд оповідань про дітей і для дітей, а також багато захоплюючих казок. Ми зупинимось на розгляді лише оповідань про дітей та про школу. Здебільшого вони мають автобіографічний характер. Перевидаючи збірку «Малий Мирон і інші оповідання» (1903), Франко у передмові писав: «Оповідання, зібрані в цьому томику, в більшій мірі від інших мають автобіогра­фічний характер. Вони показують у загальних нарисах хід виховання сільського хлопчини перед 40—ЗО роками, почи­наючи від перших проблисків власного думання, а кінчаючи найвищими ступнями середньої школи. Матеріалом послу­жили всюди мої особисті спомини, які в оповіданнях «Отець гуморист» та «Гірчичне зерно» переходять майже зовсім у мемуари. Та хоча і в інших оповіданнях цього томика автобіографічний елемент виступає досить живо, то все-таки не можна, як це чинив пок. Ом. Огоновський, при­ймати їх без застережень як частини моєї автобіографії, бо в усіх, крім автобіографічного елемента, маються також ви­разні артистичні змагання, що домагалися певного груповання й освітлення автобіографічного матеріалу» (І, 413). Отже, письменник широко узагальнював типові явища тодішньої дійсності. Питання народної освіти, навчання і ви­ховання дітей у школі і поза нею глибоко хвилювало письменника. В художніх творах і в публіцистичних стат­тях він викривав антинародну реакційну систему навчання й виховання молодого покоління Галичини в умовах подвій­ного гніту — цісарської монархії і польської шляхти. Бо­ротьбу за народну освіту революціонер-демократ Франко поєднував з боротьбою проти соціального і національного гніту. Він підкреслював, що освіта для трудящих стане —доступною лише при справедливому, без експлуататорів, суспільному ладові. Освіта в умовах Австро-Угорської імпе­рії була перетворена в знаряддя гноблення трудового на­роду. Тогочасна школа, як писав Франко, не ставила своїм завданням «образувати народ. По кількалітній науці вихо­дять наші діти з тих шкіл такими ж темними, як і були, або, що гірше, виходять з защепленою в серці погордою до всього, що своє».

У своїх автобіографічних оповіданнях-спогадах Франко реалістично відобразив антинародну політику в системі навчання й виховання в цісарській школі, яка калічила дитячі душі, створив хвилюючі образи своїх юних героїв. У кількох оповіданнях автор змалював образи дітей, які через бідність не змогли здобути освіти. Ось малий Мирон (в односменному оповіданні «Малий Мирон» (1879), що виявляє великий інтерес до всього навколишнього світу. Йому лише п'ять років, але він дивує читача своєю допитливістю. Дитина хоче знати про сонце, що світить з неба, про відображення у воді всього, що її оточує. Дитина хоче знати, яким чином люди бачать, чують, а у відповідь неосвічені батьки і сусіди тільки докоряють: хлопець—дурень, «туман вісімнадцятий», він думає не так, як люди. Малий Мирон любить зелені луки, устелені квітами, милується рибами, цікавиться їх життям. Він краще від сусідських старших хлопчиків уміє рахувати. Але «який цвіт розі­в'ється з того пупінка?» — з сумом запитує автор.

Неможливо було в Галичині убогій дитині здобути освіту. Кращі таланти гинули у бідній селянській хаті. Батьки дбали про те, щоб здобути шматок хліба для дітей, а не про їх освіту. А коли батьки могли «потягнутися з останнього, щоб своїй дитині створити очі у світ», дитина здобуде освіту, «...перейметься правдами науки і забажає перевести їх у життя. І стане малий Мирон гарячим пропо­відником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сільські стріхи...». Але й тоді сумна доля людини, бо її чекають «стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або згине десь у бід­ності, самоті та опущенню на якімось піддашшю, або з тю­ремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу...».

Щоб зламати волю трудящих до визвольної боротьби, австрійські власті і польська шляхта не допускали україн­ської молоді до освіти. А тим, хто потрапляв до школи, доводилось відчути на собі весь тягар тієї системи освіти, яка робила з дітей покручів. «Наше виховання та освіта чи не є се млинок, в котрий кладуть здорових дітей, а ви­ймають покалічених дітей?» — писав Франко.

Так і не вибратись трудящому з цісарського «царства тьми». Воно поглинало як неосвічених, так і тих, хто спро­мігся оволодіти правдою науки.

В оповіданні «Олiвець» (1879) письменник змалював страшну і хвилюючу картину знущань учителя з своєї жертви, беззахисного школяра, показав благородство душі хлопчика.

Розповідь ведеться від першої особи, в якій неважко пізнати Франка. Зимового ранку оповідач біля школи зна­йшов невеличкого олівця. Ця знахідка великою радістю була для бідного хлопчика, йому й на думку не спало, що олівця міг загубити якийсь школяр. «Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора,— ну, певно, то він якимось дивним способом загубив той оловець». Недовго довелось радіти хлопцеві з своєї знахідки. На третій годині була «страшна наука» — арифметика. П'яний кат-учитель, поба­чивши, що Степан Леськів не пише цифр, розлютувався, «...вхопив Степана за волосся, перевернув його на крісло і почав щосили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тільки дужче дразнив оп'янілого профе­сора». Учитель, катуючи хлопця, приказував: «Аби ти знав на другий раз, як олівці губити!» Осатанілий учитель не переставав сікти тіло дитини різкою j «...кождий її свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював тридцять дитинячих серць у класі, витискав новий крик болю і розпуки з груді Степана».

Батько Степанів був бідний селянин. Він не міг забути великої шкоди.— втрати олівця; за це і від нього дісталось хлопцеві.

Вражений чужим горем, Франко і через шістнадцять років не міг забути про нелюдську жорстоку розправу над селянською дитиною.

Франко різко засуджував фізичне покарання дітей, вва­жаючи, що воно не тільки затуманювало голови, а й вихо­вувало сліпу покору, невпевненість і боязливість. У цьому оповіданні, як і в цілому ряді інших, письменник виявляє гуманність і співчуття до дітей і різкий осуд тодішньої системи освіти.

Оповідання «Оловець» ще й досі не втратило свого виховного значення. Кожний юнак, прочитавши його, зро­бить для себе висновок про потребу щирої дружби й лю­бові до товариша, побачить чуле серце великого письмен­ника до дітей.

В оповіданні «Schönschreiben» (1879) Франко описує своє навчання в другому класі нормальної школи отців василіян у Дрогобичі. Він змальовує страшну картину на­вчання і виховання дітей у школі, де вчителями були отці, «а тільки для науки писання вони наняли собі світського чоловіка, когось бувшого економа чи наставника, пана Валька». «Красне писання» було для дітей найбільшою мукою. Вони при одній лише згадці, що має прийти їх учи­тель, тремтіли.

Залякані, пригнічені діти втрачають рівновагу, не тям­лять, що діють, з жахом вислуховуючи крики катованих своїх товаришів, очікуючи своєї черги бути покараними. Малий Мирон, який вперше прийшов до школи, став жерт­вою жорстокого учителя-економа. Відчувши біля себе учи­теля, Мирон незграбно взяв перо в руки «і поволік по папері, мов тура за роги». Валько ударив кулаком дитину в обличчя. Скривавлений хлопець знепритомнів і повалився на підлогу. Валько почав побоюватись за свій вчинок, але, довідавшись, що жертва — син нагуєвицького селянина, заспокоївся: він знав, що «можна його бити і зобиджати, як хочеш, ніхто за хлопським сином не впімнеться».

Так і сталось, ніхто не заступився за дитину, безслідно пройшов нелюдський вчинок учителя-економа. «Тільки в серці хлопського сина він не пішов гладко, а стався пер­шим насінням бурения, погорди і вічної ворожнечі проти усякого неволення та тиранства». Ці слова перегукуються з словами Т. Шевченка, який писав про свого ката дячка Богорського, що то був перший деспот, якого він зустрів у своєму житті. Цей учитель посіяв у ньому на все життя глибоку огиду до всякого насильства людини над люди­ною.

У оповіданні «Грицева шкільна наука» (1883) Франко осуджує антипедагогічну систему австрійської школи. Здібний сільський хлопчик, потрапивши до такої школи, як і більшість учнів, нічого не навчився. «Метод» навчання, різка вчителя викликали лише відразу до школи. «І всі вони під час того шкільного року заєдно робили собі блискучі надії, як то буде гарно, коли вони увільняться від щоденних різок, позаушників, штурханців, «пац» (биття тростиною по долоні) та «попідволосників» і як покажу­ться знову в повнім блиску своєї поваги на пасовищі».

І знову Гриць — пастух. Він з великим здивуванням почув від гусака «а баба галамага» —саме те, що рік вивчав у школі. «Гриць був зламаний, засоромлений! Гусак в одній хвилі переймив і повторив ту мудрість, що коштувала його рік науки!»

У цьому оповіданні Франко висміює систему навчання часів іноземного панування в Галичині.

Неможливо було тоді пробитись дітям знароду до світла науки, а кому й пощастило попасти до початкової школи, то їх учителі гнали «йти свині пасти», як це було й з Франком. Одні через шкільні умови змушені були кидати навчання, а інші, прагнучи вибитись з темряви, ги­нули в розквіті молодих сил.

В одному із кращих оповідань «Отець-гуморист» (1903) письменник не тільки відобразив систематичне, ма­сове дітовбивство в школі отців василіян, але й гідно оці­нив справжніх учителів, які докладали багато зусиль до навчання і виховання дітей. Справжніх учителів було мало, верховодили в школі, проводячи лінію германізації, як пише Франко, отці гумористи-кати.

До Дрогобицької школи, де вчився оповідач у третьому класі, прислано було отця Телесницького для викладання польської, української й німецької мов, арифметики та спі­вів. Телесницький прославився як гуморист, хоча в нього не було жодної риси гумору. Його гумор — це їдка іронія, глибока ненависть і зневага до школярів. Знущання з дітей додавало «йому гумору, апетиту й здоров'я. Він входив у клас, мов укротитель диких звірів у клітку, і гуляв по­між нами, як необмежений пан наших тіл і душ»,— писав Франко. І чим більше діти були перелякані і заплакані, тим веселіший і «дотепніший» був учитель. Особливо любив він гострити свій дотеп на прізвищах своїх жертв. З «гумором» учитель доводить походження прізвища слабосилого хлоп­чика Козакевича —від козаків. «Терпи, козаче, атаманом будеш!» — і тростина «знов почала свою педагогічну ро­боту». Але тому, що хлопець від болю кричав, учитель «жартуючи» робить другий висновок, що не від козаків його прізвище походить, а від кози і дразнить: «козю-козю-козю, бе!»

До кожного прізвища він видумував примовки, які були тісно зв'язані з результатами побоїв. Ось учень «Волин­ський — осел дарданський», «Мороз — хтів би добре сісти, та не мож!», «Скрипух — чує, що задок запух».

Постійні знущання, щоденний страх бути покараним прикро відбивались на навчанні. «По кількох неділях такої практики довів клас до того, що діти справді туманіли зо страху і поступи в науці були чимраз гірші». Біля дошки діти втрачали мову, пам'ять і були певні, що однаково дістанеться і тим, хто знає урок, і тому, що зовсім нічого не знає. Вони воліли зовсім не ходити до школи або при­ходити раз на тиждень, ніж бути катованими щодня. Від такої «науки» зникала у дітей веселість, вони ходили при» голомшені, мов у тумані.

Дехто з батьків намагався захищати права своїх дітей перед цісарським судом, але суд завжди був на боці гноби­телів, «биття вважалося тоді в Дрогобичі неминучим склад­ником педагогії, а особливо елементарної». В результаті такої законної «педагогіки» багато спотворених дітей вихо­дило з школи, а окремі зовсім гинули від «педагогічної роботи» тростини святих отців.

Жахливу картину змалював письменник — вбивство Телесницьким учня Волянського, який сидів на «ослячій» парті з оповідачем. Шкільна обстановка довела хлопця до такого стану, що він зовсім перестав сприймати те, що чув від учителя, не міг і слова сказати з вивченого уроку. А був це хлопець здібний, талановитий оповідач казок: «Він не запинався, не гикався, не повторяв поодиноких слів, як чинив, відповідаючи на питання о. професора. Його слова плили рівно, свобідно, були добірні та якісь такі мелодійні, що відразу хапали мене за серце».

З великою теплотою згадує оповідач про чудові розпо­віді свого шкільного товариша, якого Телеоницький довів до трагічної смерті. Отець Телесницький викликав Волян­ського до себе і різкими запитаннями затуманив голову так, що «бідний хлопець зовсім забув язика в роті». Отець «вхо­див чимраз у ліпший гумор», звелів покласти і подивитись, «звідки ноги ростуть». Хлопець просив дарувати йому цей останній раз, а якщо ні, то щоб бив не по голому тілі. Про­хання учня ще більше лютувало учителя. «І він сік, сік... Крик, виск, пищання нещасного хлопця, ніщо не зрушувало ката. Ось із-під вільхових сучків показалася кров, потекла струмком по білому тілі, на сорочку, на дошки...» Учень знепритомнів, а коли до нього повернулась свідомість, отець з гумором .запитує у нього, як спалось. Потім показав закри­вавлену палицю, краплі крові на стіні і промовив: «Отже, знай, се кутя з маком! Ти бачив, як на святий вечір ки­дають її на стелю і вона отакими бризками прилипне до стелі?» і тоді кажуть: «Сійся, родися, жито, пшениця, вся­ка пашниця!» Так само і в «ас. Із отакого сім'я має ви­рости пильність, умілість, послух, покірність... і всяка інша пашниця».

Коли хлопець, сідаючи на парту, з болю скрикнув, отець звелів усім сміятися. Діти зареготались силуваним сміхом. «Не правда, я вам не казав, що ви повинні тоді сміятися і тоді плакати, коли я вам скажу? Видите, преці (таки) я довів вас до того».

Проповідники релігії отці-монахи, які вислужувались пе­ред цісарською реакцією і польською шляхтою, посіли па­нуюче місце в системі так званої народної освіти. Вони, щоб зробити з дітей покірних служак, вбивали у них бажання до освіти, прищеплювали ненависть до школи, палицями ви­бивали інтерес дітей до всього світлого і прекрасного.

Реаліст Франко бачив і гідних свого покликання вчите­лів, які не мирились, протестували проти затуманюючої системи освіти, які в практиці своєї роботи виховували в дітей свідоме сприймання наук, дозволяли радісний і весе­лий відпочинок під час перерви. Таким був викладач О. Красіцький. Він рішуче заступався за учнів, яких кату­вав гуморист. Прийшовши до Класу, в якому рік тому ви­кладав свою дисципліну, він не пізнав дітей. Всі були сумні, нерадісні. Глянувши на дитячі понівечені спини, він був страшенно обурений на отця Телесницького: «Вам треба було йти,— сказав Красіцький, — на псобійника, не на свя­щеника й учителя». Красіцький навіть не хотів руки подати на прощання, коли Телесницький переїздив до Добромиля. Він не міг тиснути руку, «...сплямлену найтяжчим злочи­ном — систематичного, масового дітовбивства».

У конфлікті з учителем-гумористом був і Білінський. Він довго працював народним учителем. Постарівши і втра­тивши зір, позбувся посади, а значить, і шматка хліба. Тоді Білінський організував у себе на квартирі своєрідний пансіон для незаможних учнів. Там діти мали всебічний догляд, а основне, що Білінський готував їх до лекцій. Що­денно приходив він з школярами до школи і, сидячи на зад­ній парті, прислухався до відповідей кожного свого вихо­ванця, Завжди він дозволяв розумне дозвілля дітям під час перерви, ніколи не карав їх. Не тільки його вихованці, вся школа любила старого вчителя, порадника і захисника. Він намагався захистити своїх вихованців від катувань Телесницького, доводячи гумористові, що діти вночі не сплять, вдень тремтять від страху бути побитими. Але отець і на цей раз виявляє свою «дотепність». Він запитав, чи бачить захисник букви, коли ні, то, певне, бачить широкі двері на вихід зі школи і за цим виганяє старого учителя геть. Учням довелося зазнати ще гірших знущань від Телес­ницького, аж поки цісарський уряд за вірну службу не перевів його в Добромиль монастирським проповідником.

Отже, кат був під захистом релігії й уряду, а люди науки переслідувались.

Іван Франко виносить вирок захисникам мракобісся і реакції. В заключних словах оповідання він проклинає отця гумориста і «...тих, що поставили та толерували (тер­піли.— М. Я.) його на тім становищі, і на всіх тих, що вчительство трактують як жорстоку іграшку та задоволення своїх диких інстинктів...»

На думку великого письменника, немає більшого щастя і почеснішого обов'язку, як бути вчителем і виховувати юнацтво в дусі безмежної відданості своєму народові. Ролі вчителя в системі навчання і виховання Франко надавав виняткового значення. Бо тільки той учитель, який керує­ться найпрогресивнішими надбаннями науки, зможе вихо­вати, навчити і допомогти учневі сформувати революційний світогляд.

Письменник виявляє глибоке матеріалістичне розуміння науки, рішуче критикував попівство і всіх тих, хто замість наукових знань пропагував релігійні догми, затуманюючи ними голови учнів. «Ви повинні знати, що наука, хотячи бути наукою, мусить відкинути віру...»,— писав Франко. Люди науки повинні говорити народові глибоку правду без всяких фраз і моралізацій. «Оставте фрази і моралізації попам, котрі ними присолюють і приперчують свої догми! Наука не знає ніяких догм і не потребує за тим нічого при­солювати ані приперчувати».

У розглянутому циклі оповідань Франко виявив себе визначним педагогом, обстоював найпрогресивніші методи навчання й виховання юнацтва, глибоко заглянув у душу юних героїв-школярів, майстерно зобразив їх психологію, широко розкрив внутрішній світ дитини.

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 28

Бесплатная работа

Закрыть

Детская литература

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.