Теоретико-методологические проблемы психологии 4

1. К. Роджерс та сучасний гуманізм. Гуманістична теорія, ідея, практика.

Роджерс Карл Ренсом - видатний американський психолог, автор отримала поширення в усьому світі (другий за ступенем поширеності в світі після психоаналізу З. Фрейда) недирективної, человекоцентрірованной (person-centered) психотерапії, один з основоположників і лідерів гуманістичної психології.

Гуманістична ідея та практика олюднення

Якщо відволіктися від усіх ідеологічних кліше, то виникає наступне питання: що насправді відбувається в психотерапевтичної, педагогічної та політичній практиці, коли ними починає опановувати гуманістична ідея?

По-перше, така практика починає суб'єктивізував. Всі проблеми, якими б приватними або, навпаки, глобальними вони не здавалися (від конфлікту в конкретній сім'ї до проблеми загального роззброєння), розглядаються як суто людські проблеми. Інакше кажучи, будь-яка гуманістична практика починає усвідомлювати і визнавати значимість не так об'єктивних обставин (речей, сил, умов і т.п.) і навіть не стільки думок і дій людей, скільки їх глибинних переживань, емоцій і почуттів.

По-друге, така практика стає все більш і більш діалогічність і феноменологічно: психотерапевт, педагог, політик, що працює в гуманістичної традиції, не прагне до досягнення своїх власних цілей, не перетворює інших людей в засоби досягнення цих цілей; він намагається зрозуміти і адекватно висловити одночасно і свої власні переживання, і переживання своїх партнерів по міжособистісному спілкуванню; прагнучи стати все більш емпатічним (співчуваючим) і конгруентним (щирим у вираженні власних переживань), він набагато більше уваги починає приділяти не тому, що відбувається поза, а того, що відбувається всередині, у внутрішньому феноменологическом світі свого Я і Я своїх партнерів.

По-третє, гуманістична практика цілком усвідомлено відмовляється від парадигми цілеспрямованих психотерапевтичних, педагогічних, політичних і подібних впливів, в ході яких неминуче маніпулювання людьми, що утрудняє їх самодетермінації і самоактуалізацію; ця практика альтернативна «лікуванню», «викладання», «формування», «здійсненню керівної ролі» і т.п. Але на відміну від них вона створює умови для вільного розвитку людей, тобто розвитку, здійснюється відповідно до їх власними цілями і прагненнями.

Сучасний гуманізм, творцем і найяскравішим представником якого був К. Роджерс, кардинально відрізняється від колишнього розвінчаного і розвінчав себе соціального (економічного і політичного) гуманізму насамперед своїм граничним психологізмом: ні соціальний прогрес, ні економічне благополуччя, ні політична боротьба не є гуманізіруется, олюднюються світ факторами; гуманний вигляд і свобода людини не є слідства яких би то не було дій і зусиль, спрямованих на зовнішній об'єктивний світ і на інших людей, які сприймаються як частина цього світу.

Зовнішній (внепсіхологіческій) світ не може бути джерелом і засобом гуманізації, так як він сам потребує очеловечивании. Моральний прогрес людини має інше джерело й інші засоби. Внутрішній (психологічний) світ, людина як «острів всередині себе» (К. Роджерс) стає ареною дії сучасного гуманізму, психологія - його головною наукою.

Все це розкриває суть одного з найважливіших парадоксів гуманізації (якому, до речі, ще належить, мабуть, особливо гостро і болісно проявитися у нас, в нашому буквально просякнутому духом тоталітаризму суспільстві): не можна гуманізувати людину ззовні, не можна сформувати у нього гуманістичні переконання, лише зсередини можна створити умови (псіхологіческіе!), в яких людина сама прийде до цих переконанням, вільно вибере їх.

Переконання не формуються ззовні, але вибираються і шикуються зсередини. Матеріалом для їх побудови може стати лише внутрішній досвід самої людини. І ким би не був той, хто прагне сприяти гуманізації дійсності, - психотерапевтом, педагогом або політиком, він зможе сприяти цьому процесу тільки в тому випадку, якщо спочатку проробить певну внутрішню роботу з самим собою. У кінцевому рахунку будь-яка гуманізація - це насамперед гуманізація (і гармонізація) відносин особистості людини з його сутністю (внутрішнім автентичним Я).

Щоб стати умовою гуманізації світу та інших людей, людина повинна спочатку навчитися безоціночно приймати, активно і емпатичних вислуховувати і конгруентно висловлювати своє справжнє Я.

На наш погляд, найбільша заслуга К. Роджерса як людини полягає в тому, що він зміг виконати цю складну внутрішню роботу становлення homo-humanus - людини гуманного;

2. Теорія діяльності О.М.Леонтьєва як методологічний підхід у психології. Перспективи діяльнісного підходу.

Провідною методологічною базою для дослідження психіки у вітчизняній науці виступає теорія діяльності.

Теорія діяльності - система методологічних і теоретичних принципів вивчення психічних феноменів. У науці немає єдиного підходу до розкриття поняття та структури людської діяльності. Основний внесок у методологічне і психологічне розв'язання зазначеної проблеми зробила традиційна психологія.

Діяльність - це специфічна форма суспільного буття людей, що полягає в цілеспрямованому перетворенні природної і соціальної дійсності.

Психологічну теорію діяльності розробляли вітчизняні та зарубіжні психологи. Російський психолог Л.С. Виготський підготував ґрунт для формування психологічної теорії діяльності. Створення Л.С. Виготським культурно-історичної теорії вищих психічних функцій, а також його великий внесок у розроблення історичного підходу до розвитку людської психіки, у вивчення проблем свідомості, мислення і мови дали можливість іншим ученим підійти до витоків діяльності. Загалом Л.С. Виготський висунув ідею про вирішальну роль діяльності в психічному розвитку дитини.

На основі зазначеної ідеї О.М. Леонтьєвим була створена теорія діяльності, в якій вчений виходив з положення марксизму про те, що діяльність утілюється у своєму продукті. Відбувається начебто "опредметнювання" тих уявлень, які її спонукають і регулюють. Таким чином, у продукті діяльності ці уявлення набирають нової форми. На підставі цього положення О.М. Леонтьєв доходить висновку, що, взаємодіючи з предметами реального світу, які створені людською культурою протягом її історії, індивід засвоює (привласнює) "опредметнену" психологічну реальність. Це й становить процес його психічного розвитку. Виходячи з цих загальних положень, учений розкриває багато важливих психологічних понять. Так, поняття потреб, мотивів особистості дістають у нього оригінальне інтерпретування. Мотиви вчений трактує не як внутрішні спонукання, що йдуть від особистості, а як реальні предмети, в яких втілюються (опредметнюються) потреби. Категорія діяльності, за О.М. Леонтьєвим, охоплює "полюс об'єкта" і "полюс суб'єкта", що веде до розуміння самої особистості як моменту діяльності та її продукту. Таким чином, психіка перетворюється в реальність людської діяльності, чим заперечується можливість розглядати її як реальність, притаманну самому суб'єктові.

Згідно з уявленнями О.М. Леонтьєва, до структури діяльності входять такі компоненти: потреби, мотиви, завдання, дії та операції. Він зазначав, що діяльність містить три мікроструктури і блоки: перший пов'язаний з мотивами, другий - з метою, третій - з операціями.