Специальная педагогика 3

1. Предмет, завдання, історія сурдопедагогіки

Сурдопедагогіка - складова частина спеціальної педагогіки, що представляє собою систему наукових знань про освіту осіб з порушеннями слуху.

Як вітчизняна, так і зарубіжна статистика показують, що число дітей з відсутністю або зниженням функції органу слуху постійно збільшується. В системі освіти збільшується число дітей, що мають поряд з порушенням слуху та інші відхилення у розвитку. У зв'язку з цим необхідність існування і розвитку науково-педагогічної області, предметом якої є теорія і практика освіти осіб з обмеженими слуховими можливостями, очевидна.

Завданнями сурдопедагогіки є: педагогічне вивчення осіб з порушеннями слуху і закономірностей оволодіння ними освітою в залежності від індивідуальних особливостей і особливостей порушення слуху та мовлення; розробка, наукове обґрунтування і практична реалізація спеціальної освіти для різних категорій осіб з порушеним слухом; розробка наукових основ змісту освіти, дидактики і спеціальних методик навчання осіб з порушеним слухом; розвиток різних підсистем спеціальної освіти осіб з порушеним слухом, спеціальних освітніх технологій розвитку залишкового слуху, навчання жестів, усного мовлення, педагогічної реабілітації в післяопераційний період (при кохлеарній імплантації) та ін.; вдосконалення технічних засобів корекції і компенсації порушень слухового аналізатора; вдосконалення системи педагогічної роботи, спрямованої на соціальне адаптування і соціально-професійну реабілітацію осіб з порушеним слухом; взаємодія і кооперація із загальною педагогікою для поширення спеціальних педагогічних знань, розвитку інтеграційних ідей і їх реалізації.

Теорія і практика навчання і виховання осіб із розладами слуху в Україні має достатньо тривалий період розвитку (близько двох століть). Не випадково історія зародження й поширення освітньої практики глухих знайшла широке відображення у низці наукових досліджень, монографій, підручників, посібників (О. Дячков, М. Ярмаченко та ін.). Ґрунтовні дослідження історико-педагогічних аспектів становлення та розвитку сурдопедагогіки як окремої галузі вітчизняної дефектології в цілому та певних напрямів спеціальної освіти зокрема висвітлюються в численних наукових працях українських учених (В.Бондар, Л. Виготський, О. Дячков, І. Єременко, В. Засенко, Н. Засенко, В. Золотоверх, С. Кульбіда, Л. Одинченко, І. Соколянський, М. Ярмаченко та ін.).

Зростання уваги до історико-педагогічних досліджень з різних галузей дефектології дає підстави стверджувати, що цей напрям — один із пріоритетніших у сучасній спеціальній педагогіці. Водночас такі дослідження сприяють усвідомленню як позитивних, так і негативних наукових тенденцій у вітчизняній сурдопедагогіці, дають змогу перенести найкращий досвід у сьогоденну практику спеціальної освіти осіб із вадами слуху.

Друга половина ХХ ст. була періодом створення мережі шкіл для слабочуючих дітей. Науково-теоретичним підґрунтям для цього стали праці вчених, в яких обґрунтовувалася необхідність впровадження методичних підходів до навчання слабочуючих, відмінних від методик навчання глухих. Це був закономірний етап розвитку вітчизняної сурдопедагогіки. Звісно, коли Україна входила до складу СРСР, наукові дослідження вітчизняних науковців іноді спиралися на нові теорії російських вчених, розвивали й поглиблювали їх. Це природно, оскільки наукова школа сурдопедагогів мала спільні корені; урядові резолюції, постанови та накази, тенденції освітньої практики були ідентичними і підпорядковувалися спільній меті. Головні ідеї, які стали теоретичним підґрунтям радянської сурдопедагогіки, і відповідно розробки змісту і методів навчально-виховного процесу, формулювалися саме в цей час. Йдеться, передусім, про новий підхід до педагогічної класифікації дітей з розладами слуху (Р. Боскіс), обґрунтування й розробку систем навчання мовлення-за принципом формування мовного спілкування, що враховували специфіку розвитку глухих (С. Зиков) та слабочуючих учнів (Р. Боскіс, К. Коровін, О. Зикєєв та ін.), створення оригінальної методики формування правильної звуковимови (Ф. Pay, Н. Слезіна та ін.), використання та розвиток залишкового слуху глухих та слабочуючих (О. Кузмічова).

Сучасна вітчизняна спеціальна педагогіка перебуває в пошуках нової освітньої парадигми. Шлях до її створення — не стільки створення нового, скільки переосмислення тривалого досвіду. Духовний і культурний плюралізм, який змінює наше сьогодення та, сподіваємося, ще більшою мірою наше майбутнє, зумовлює можливість та необхідність розроблення такої концепції освіти дітей із розладами слуху, яка передбачатиме різноманітність підходів, розвиток, співпрацю та взаємозбагачення всіх існуючих (і тих, які ще мають виникнути) напрямів.

2. Педагогічна класифікація осіб з порушенням слуху

Питання дослідження і класифікації залишкової слухової функції у дітей із дефектами слуху є важливими для фахівців, що працюють у цій галузі, лікарів-отоларингологів, сурдопедагогів. Існуючі педагогічні класифікації спрямовано на обґрунтування різних підходів до навчання осіб із порушеннями слуху, а медичні класифікації мають на меті надати отоларингологам орієнтири для лікування і профілактики захворювань, що ведуть до порушень слуху.

Поширеною є класифікація порушень слуху у дітей, запропонована Л. Нейманом (1961). У залежності від середньої арифметичної утрати слуху в мовному діапазоні частот (500, 1000, 2000, 4000 Гц) установлено три ступеня туговухості. Перший ступінь характеризується тим, що розмовне мовлення сприймають на відстані не менше 1 м, шепітне – біля вушної раковини. Під час другого ступеня розмовне мовлення сприймають на відстані 0,5 м, шепіт – не чують. Люди із третім ступенем туговухості розмовну мову сприймають біля вуха і до 0,5 м, шепіт - не чують.