Международное частное право 5

1. Умови визначення і приведення у виконання іноземних арбітражних рішень

Особливістю процесуального законодавства України є те, що рішення будь-яких іноземних судів визнаються й виконуються тільки районними судами загальної юрисдикції, незалежно від того, який спір і яким судом розглядався: чи це комерційні спори, рішення по яких прийняті арбітражним судом, чи це рішення суду загальної юрисдикції, прийняті по спорах між громадянами.

Усі рішення, прийняті іноземними судами по решті спорів, не передбачених у вказаній статті, визнаються і виконуються судами загальної юрисдикції.

Такий процесуальний поділ здається обґрунтованим, оскільки суддям судів загальної юрисдикції іноді буває складно розібратися в правових проблемах, що виникають при дозволі спорів в арбітражних судах і міжнародних комерційних арбітражах.

Однак будемо виходити з чинного процесуального законодавства України — Розділу VIII Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), статей 35, 36 Закону від 24 лютого 1994 року «Про міжнародний комерційний арбітраж», а так само Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 12 «Про практику розгляду судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів і арбітражів і про скасування рішень, ухвалених у порядку міжнародного комерційного арбітражу на території України». Говорячи про безпосередній розгляд питання про визнання й приведення у виконання рішень іноземних судів, необхідно відзначити таке.

Як вже зазначалося, рішення іноземного суду може бути: а) рішенням суду загальної юрисдикції у цивільних справах; б) рішенням арбітражного суду, що є державним судовим органом (наприклад, господарські суди України, арбітражні суди Росії та інші); в) рішенням компетентного третейського суду — міжнародного комерційного арбітражу. Тому в першу чергу треба встановити, яким конкретно судом ухвалене рішення.

Одержавши відповідь на дане питання, можна з’ясовувати яким міжнародним правовим актом, ратифікованим Україною, передбачені визнання й виконання рішення іноземного суду. Це необхідно, тому що Розділ VIII ЦПК України передбачає два порядки виконання рішень іноземних судів: у випадках, коли таке рішення підлягає обов’язковому примусовому виконанню відповідно до чинних наявних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України (ч. 1 ст. 390-398 ЦПК України), і коли таке рішення іноземного суду не підлягає обов’язковому примусовому виконанню (ч. 1 ст. 399-401 ЦПК України).

Питання про те, підлягає рішення обов’язковому виконанню на території України чи не підлягає, вирішується досить просто. Вказівка про це повинна бути в самому тексті міжнародного правового акта. Наприклад, у ст. 3 Конвенції ООН «Про визнання й приведення у виконання іноземних арбітражних рішень» вказується: «Кожна Договірна Держава визнає арбітражні рішення як обов’язкові й приводить їх у виконання відповідно до процесуальних норм тієї території, де проситься визнання й приведення у виконання цих рішень, на умовах, викладених у нижченаведених статтях». Посилання на обов’язковість виконання рішень судів Держав містяться в ст. 17 Договору між Україною й Китайською Народною Республікою від 31.10.1992, а також у багатьох інших міжнародних актах. Якщо така або подібна по втримуванню стаття є в міжнародному договорі, то застосовуються правила, передбачені статтями 390-398 ЦПК України.

Якщо такого або подібного застереження в міжнародному договорі немає, то застосовуються правила, передбачені в статтях 399-401 ЦПК України. Як приклад можна навести Договір між Україною й Республікою Македонія «Про правову допомогу в цивільних справах» від 10.04.2000, Договір між Україною й Турецькою Республікою «Про правову допомогу й співробітництво по цивільних справах» від 23.11.2000 та інші, де немає застереження про обов’язковість виконання судового рішення, але йдеться про те, що держави взаємно будуть визнавати й виконувати судові рішення відповідно до умов Договору.

По суб’єктному складу міжнародні договори можуть бути дво-сторонніми й багатосторонніми.

Як приклад багатостороннього міжнародного договору можна навести Конвенцію ООН «Про визнання й приведення у виконання іноземних арбітражних рішень» від 10.07.1958, Мінську Конвенцію країн СНД «Про правову допомогу й правові відносини в цивільних сімейних і кримінальних справах» від 22.01.1993, Угоду країн СНД «Про порядок розгляду спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності» від 20.03.1992.

З-поміж обопільних угод варто згадати Договір між Україною й Республікою Молдова «Про правову допомогу й правові відносини по цивільних і кримінальних справах» від 13.12.1993, Договір між Укра-їною й Республікою Грузія «Про правову допомогу й правові відносини по цивільних і кримінальних справах» від 23.11.2000 й інші.

У будь-якому разі, якщо в суду виникли обґрунтовані сумніви в тім, чи є конкретний міжнародний договір чинним для України, слід запитати відповідний висновок від Міністерства закордонних справ України.

Розгляньмо більш докладно положення чинного процесуального законодавства України на прикладі Конвенції ООН «Про визнання й приведення у виконання іноземних арбітражних рішень» від 10.07.1958, оскільки дана конвенція є найпоширенішою і її положення практично завжди відтворюються в інших, більш пізніх конвенціях і договорах. Як уже вказувалося, рішення міжнародних комерційних арбітражів країн-учасників цієї Конвенції підлягають обов’язковому примусовому виконанню на території України.

Згідно зі ст. 391 ЦПК України, рішення іноземного суду може бути пред’явлене до примусового виконання протягом трьох років від дня набуття ним законної сили. Факт набуття чинності рішення Міжнародного комерційного арбітражу підтверджується, як правило, вказівкою на це в самому рішенні. Якщо є які-небудь сумніви, то від зацікавленої сторони можна зажадати підтвердження цього факту. Звичайно факт вступу рішення в законну силу підтверджується листом міжнародного арбітражу. Від дати набрання чинності обчислюється трирічний строк пред’явлення його до примусового виконання.

Згідно з ч. 1 ст. 392 ЦПК України, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення дозволяється судом за місцем проживання або місцем знаходження відповідача. Дане положення закону, як правило, не викликає труднощів, особливо в тих випадках, коли боржником є резидент, оскільки це збігається зі звичайною судовою практикою.

Складнішими є випадки, коли пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання здійснюється відносно нерезидента України. Згідно з п. 2 ст. 392 ЦПК України, якщо боржник не має місця проживання або місця знаходження на території України чи його місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем перебування майна боржника. Факт присутності нерезидента на території України може бути підтверджений знаходженням на території України філії або представництва нерезидента — юридичної особи, документами про реєстрацію нерезидента (наприклад, посвідка на проживання). Факт невідомого місцезнаходження боржника також має бути доведений, тобто повинні бути представлені докази того, що за місцем проживання нерезидента в його державі він не може бути виявлений: наприклад, не одержує кореспонденцію, що направляється йому, за задекларованою ним адресою. У разі відсутності відомостей про його місцезнаходження або реєстрацію на території України, можна дійти висновку про те, що місцезнаходження боржника невідоме. Якщо встановлена кожна з цих обставин — немає місця проживання або місцезнаходження в Україні, або місцезнаходження невідоме, то питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем перебування майна боржника. Факт знаходження майна боржника на території України повинен бути підтверджений офіційним документом особи, у якого це майно перебуває на законних підставах. Наприклад, знаходження морського судна нерезидента в порту або на судноремонтному заводі України може бути підтверджено відповідним листом капітана порту або адміністрації заводу.

Подане клопотання й долучені до нього документи повинні повністю відповідати вимогам ст. 394 ЦПК України, тобто мати всі додатки до такого клопотання, зазначені в цій статті. Якщо дані умови не дотримані, то суд повертає клопотання разом із додатками заявникові без розгляду. Після усунення недоліків, зазначених судом, клопотання може бути подане повторно.

Таким чином, для визнання й приведення у виконання іноземного судового рішення в суд за місцем перебування боржника (п.1 ст. 392 ЦПК України) або його майна (п. 2 ст. 392 ЦПК України) подається клопотання, в якому має бути зазначено:

найменування суду, в який подається заява;

найменування й місцезнаходження іноземного суду або найменування й склад третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, місце його знаходження;

найменування стягувача, його місцезнаходження або місце проживання;

найменування боржника, його місцезнаходження або місце проживання;

відомості про рішення іноземного суду або про іноземне арбітражне рішення, про визнання й приведення у виконання яких подане клопотання стягувачем;

клопотання стягувача про визнання й приведення у виконання рішення іноземного суду або іноземного арбітражного рішення;

перелік долучених документів:

належним чином засвідчена копія рішення компетентного суду з підтвердженням про вступ його в законну силу (якщо це не видно з тексту самого рішення), про примусове виконання якого подане клопотання;

документ компетентного суду, що підтверджує участь боржника в судовому засіданні, а у випадку неявки — про належне повідомлення його про судовий процес;

документ, що підтверджує знаходження майна на території України;

документ, що визначає, в якій частині або з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);

доручення або інший документ, засвідчені належним чином і які підтверджують повноваження особи, що підписала заяву в арбітражний суд;

документ, що підтверджує сплату державного мита.

Усі зазначені документи повинні бути належним чином перекладені українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.

Якщо суд не знайшов підстав для залишення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду без розгляду, то починається друга частина дій суду по розгляду клопотання.