Теоретические проблемы определения основания и условий освобождения от уголовной ответственности

ВСТУП

Злочинність - відносно масове явище кожного суспільства, що складається із сукупності окреслених кримінальними законами вчинків, скоєних на тій чи іншій те­риторії протягом певного часу. Протистояння та боротьба з ним є основним зав­данням кримінальної політики будь-якої держави. «Зростання рівня злочинності - одна з найболючіших проблем нашого сьогодення, - стверджує О. Литвак, - але разом з цим необхідно зазначити, що всупереч офіційним за­явам про «невпинне зниження» злочинності у радянські часи, вона зростала завжди» [31, с. 13]. Тож, хоча повне викорінення цього явища є нездійсненним, утримання рівня злочинності у підконтрольних державі межах є постійним завданням органів держави. Спроби його роз­в'язання час від часу спричинюють виникнен­ня нових підходів в кримінології, які істотно відрізняються один від одного з погляду іде­ологічного забарвлення і практичного змісту.

У боротьбі зі злочинністю чималу роль відіграють норми, які передбачають звільнен­ня від кримінальної відповідальності. У цьому зв'язку логічними були спроби пошуку нових засобів забезпечення правомірної поведінки, відмінних за своїм змістом від заходів пока­рання. Проте при застосуванні такого стимулювання позитивної посткримінальної поведінки особи, яка вчинила злочин, постає проблема оцінки ефективності механізму правового регулювання кримінально-правового заохочення.

Чинне законодавство, яке регулює порядок притягнення особи до кримінальної відповідальності, передбачає чимало підстав для звільнення особи від такої відповідальності в тій чи іншій формі. Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права вимагає від держави його втілення шляхом запровадження ідей соціальної справедливості, свободи, рівності тощо [2, c. 12].

Правову позицію щодо дотримання справедливості Конституційний Суд України висловив у своєму Рішенні від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003 у справі «Про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора»: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» [7, c. 23]. Вимога додержувати справедливості під час застосування кримінального покарання закріплена і в міжнародних документах з прав людини, зокрема, у ст. 10 Загальної декларації прав людини 1948 р. (прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.), ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Суд індивідуалізує покарання, необхідне і достатнє для виправлення засуджених, а також для запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину та особі правопорушника випливає з ст. 61 Конституції, відповідно до якої юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, а також з принципу правової держави, з суті конституційних прав та свобод людини і громадянина [2. c. 51].

Стаття 65 КК України встановлює загальні засади призначення покарання, відповідно до яких суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Це кореспондується з рекомендаціями, які містяться в п. 2.3 Мінімальних стандартних правил ООН стосовно заходів, не пов’язаних з тюремним ув’язненням (Токійські правила), прийнятих Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 45/110 від 14 грудня 1990 р. З-поміж інших обставин мають бути враховані, зокрема, характер і ступінь тяжкості правопорушення, дані про особу правопорушника, а також інтереси захисту суспільства тощо.

Принцип справедливості було дотримано у ст. 44 КК України, яка передбачає, що суд, ураховуючи виняткові обставини справи та особу винного і визнаючи необхідним, може допустити пом'якшення покарання з обов’язковим зазначенням своїх мотивів.

Теоретичні проблеми звільнення від кри­мінальної відповідальності в контексті сучас­ного кримінального права вже розглядались у працях Ю. Бауліна, О. Губської, Н. Гуторової, О. Житного, О. Наден та ін., які запропонува­ли багато слушних зауважень до національно­го законодавства. Проте, як показує практика, внесення будь-яких законодавчих змін потре­бує визначення загального стану звільнення від кримінальної відповідальності в Україні та проведення оцінки його ефективності.

Згідно з ч. 2 ст. 44 КК України звільнен­ня від кримінальної відповідальності здій­снюється виключно судом, проте лише за на­явності певних підстави та умов. При цьому в чинному КК України чітко не встановлено, що слід визнавати підставою звільнення від кримінальної відповідальності, а що - умо­вами. З огляду на це, проблема визначення цих підстав та умов залишається надзвичай­но дискусійною. Над її розв'язанням працю­вали такі науковці як Ю. Баулін, А. Бойко, М. Григор'єва, Н. Гуторова, О. Дудоров, В. Єгоров, О. Житний, І. Івасюк, С. Келіна, О. Литвин, П. Матишевський, Р. Матюшенко, В. Навроцький, О. Наден, В. Нор, О. Парфило, Д. Письменний, В. Скибицький та Г. Сухоруков, П. Хряпинський, С. Яценко та ін. Проте й на сьогодні не вирішено всі спірні питання та не досягнуто одностайності щодо тлумачення положень про звільнення від кримінальної відповідальності.

Актуальність теми: відомо, що боротьба зі злочинністю на сьогоднішньому етапі характеризується застосуванням суварих видів покарання до осіб, які вчиняють тяжкі та особливо тяжкі злочини, а, з іншого боку – помякшенням кримінальної репресії щодо осіб, які вчинили злочини невеликої або середньої тяжкості, застосуванням до них пкарань, не пов’язанних з позбавленням волі, а, за наявності певних підстав, звільненням таких осіб від кримінальної відповідальності або покарання.

Одним із заходів кримінально-правового впливу на особу, яка визнається винною у вчиненні злочину, є інститут звільнення від кримінальної відповідальності. Цей інститут як своєрідна альтернатива покаранню за вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що містить склад злочину, передбачена в нормах про кримінальну відповідальність практично всіх країн світу. Інститут звільнення від кримінальної відповідальності є втіленням у сучасному кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві принципів гуманізму, доцільності кримінального переслідування й економії кримінальної репресії.

Актуальність дипломної роботи полягає не лише в створенні цілісної картини про роль та значення звільнення від кримінальної відповідальності в теорії кримінального права, а також в аналізі досвіду та проблем діяльності цього інституту за роки його існування та дослідженні ефективності закріпленого Кримінальним кодексом України 2001 року модернізованого варіанту інституту звільнення від кримінальної відповідальності, який уже вісім років існує у вітчизняному правовому полі.

Обєктом дослідження дипломної роботи є крмінальне право України.

Предметом дослідження є звільнення від кримінальної відповідальності.

Мета дипломної роботи: дослідити теоретико-методологічні проблеми визначення підстави та умов звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених у чинному КК Укра­їни, ґрунтуючись на аналізі позицій, що існу­ють у науковій літературі.

Мета роботи визначає наступні завдання:

1. Дослідити теоретико-методологічні засади визначення підстав та умов звільнення від кримінальної відповідальності, а саме:

- поняття та значення інституту звільнення від кримінальної відповідальності у сучасному кримінальному праві;

- розглянути підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності.

2. Розглянути види звільнення від кримінальної відповідальності.

3. Проаналізувати механізм правового регулювання звільнення від кримінальної відповідальності та основні ознаки його ефективності.

Методи дослідження: аналіз, індукція, дедукція, синтез.

Структура дипломної роботи вибудувана у тісному зв’язку з метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на параграфи, висновків, додатків та списку використаних джерел та літератури (59 позицій). Послідовність розділів обумовлена логікою розкриття теми. Повний обсяг диломної роботи – 75 сторінок.