У першій половині серпня українське військо, підсилене татарськими підрозділами Карач-бея, очолюване Іваном Виговським, вирушило на Лівобережну Україну й повільно просувалося в напрямку Гадяча. До його лав влився з своїм полком і Петро Дорошенко. На початку вересня гетьман послав його в складі посольства до представника російського уряду дяка Кикіна з повідомленням про початок воєнних дій проти Росії. Є дані, що Дорошенко брав участь у переговорах з польським посольством С. Бєневського у підписанні відомого в історії України Гадяцького договору. Оскільки в історичній літературі його зміст знайшов глибоке висвітлення, зупинятися на характеристиці договору не будемо. Лише відзначимо, що вже через день після підписання, тобто 8 вересня Виговський зробив велику поступку польським комісарам, погодившись на скорочення козацького реєстру з шістдесяти тисяч до тридцяти тисяч осіб і десяти тисяч найманців. Не вдалося українським послам у Варшаві весною наступного року добитися включення до складу "Великого князівства Руського" Подільського, Волинського і Руського воєводств. А ратифікований у травні договір мав ряд істотних відмінностей у порівнянні з оригіналом договору, на що слушно звернув увагу польський дослідник Л. Кубаля. Так, хоча православній церкві на території Речі Посполитої поверталися всі права, однак унія не ліквідовувалася; лише в Київському воєводстві уряди воєвод і каштелянів могла обіймати православна (українська) шляхта, а в Брацлавському і Чернігівському воєводствах — поперемінне — православні й католики; було внесено зміни, вигідні для Польщі, у пункти про збір податків для утримання найманців та ін.

Аналіз умов затвердженого договору, як на наш погляд, не дає підстав вважати цей витвір угрупування українського магната Ю. Немирича — І. Виговського визначним досягненням української ідеї державного будівництва. Фактично за фасадом пишної назви "Великого князівства Руського" автономія козацької України зводилася нанівець — вона не лише позбавляється права на проведення зовнішньої політики, але й внутрішнього самоуправління, що безумовно було великим кроком назад у порівнянні зі статусом України в складі Росії за Переяславським договором. Як слушно зауважував Іван Крип'якевич, "Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням зборівської угоди" 1649 року. Польські політики не погодилися на державну рівноправність України, дали тільки автономію для Наддніпрянщини, "усуваючи все те, що нагадувало б українську державність". Мало того, що він унеможливлював об'єднання під гетьманською булавою всіх етнічноукраїнських земель, втілення його в життя вело до корінної ломки витвореної в ході Визвольної війни нової моделі соціально-економічних і політичних відносин, у яких провідну роль відігравало козацтво. Адже Гадяцька унія насамперед передбачала забезпечення інтересів шляхти, яка прагнула відновити свої соціально-економічні й політичні позиції, встановити свою гегемонію.

Окремі факти промовляють, що Дорошенко не був гарячим прихильником даної політики Виговського. Тому тридцятирічний полковник не лише не отримав від польського сейму маєтків (на відміну від багатьох старшин), але не був навіть нобілітованим (не одержав шляхетства). Хоча весною і в червні 1659-го він брав участь у боях проти російських військ, у серпні, коли на Правобережній Україні почав наростати рух козаків, очолюваний опозиційне настроєною старшиною, проти гетьмана, прилуцький полковник з вірною йому частиною козаків полку вирушив на Чигиринщину. Тут разом з І. Ковалевським став одним із найближчих порадників Юрія Хмельницького, кого невдоволені козаки й старшини хотіли бачити гетьманом. На скликаній під Германівкою 11 вересня чорній раді козаки відмовилися визнати Гадяцький договір і виступили проти підданства польському королю, а також засвідчили небажання мати гетьманом Виговського. Останній, рятуючи життя, втік під захист підрозділів польського війська коронного обозного А. Потоцького й невдовзі передав гетьманські клейноди Юрію Хмельницькому. Близько 20-24 вересня знову зібралася козацька рада — гетьманом України було обрано Юрія Хмельницького. В переговорах, що велися з А. Потоцьким брав участь і Петро Дорошенко. Незважаючи на зусилля коронного обозного схилити новообраного гетьмана та більшість старшини до збереження підданства королю, вони однак вирішили повернутися до відновлення перебування козацької України в складі Росії. Тим паче, що до кінця вересня населення Лівобережної України присягнуло на вірність російському уряду, а російське військо під командуванням О. Трубецького прибуло до Переяслава.

Як свідчать джерела, в переговорах з російським головнокомандуючим, які інтенсивно проводилися на початку жовтня, активну участь брав і Дорошенко. Українські посли добивалися прийняття нових статей, що передбачали не лише розширення отриманої за Переяславським договором 1654 року автономії для української держави, зокрема в проведенні зовнішньої політики, але й зміцнення прерогатив гетьманської влади, включення до складу козацької території північної Чернігівщини й частини півдня Білорусії, відкриття шкіл, гарантій збереження умов укладеного договору. І замість їх прийняття, що сприяло б зміцненню союзу Росії з Україною і позбавляло Річ Посполиту шансів у боротьбі за відновлення своєї влади на українських землях, російський уряд припустився політичного прорахунку, взявши курс на серйозне обмеження політичної автономії України, його представники, вдавшись до тактики силового тиску, змусили обраного на раді в Переяславі 17 жовтня гетьмана Ю. Хмельницького і старшину прийняти нові умови Переяславського договору, що являв собою свідому підробку договору 1654 року, суттєво обмежував прерогативи українського уряду в проведенні внутрішньої політики, позбавляв права на самостійну зовнішньополітичну діяльність, передбачаючи підпорядкування київського митрополита московському патріарху тощо.

Не дивно, що ця політика втручання Росії викликала глибоке невдоволення старшини, котра добивалася незалежності для України чи максимальної автономії. Тому після повернення з Переяслава до Чигирина в першій половині листопада тут скликається старшинська рада, що вирішила послати посольство до Москви добиватися, щоб в українських містах, за винятком Києва та Переяслава не було російських воєвод; відновлення попередніх прерогатив гетьманської влади; дозволу на зносини з іншими державами; права участі української делегації в переговорах російського уряду з Річчю Посполитою; відміни статті про підпорядкування київського митрополита московському патріарху та ін. Цю важливу місію було доручено тепер уже чигиринському полковнику П. Дорошенку і черкаському полковнику А. Одинцю. Вони очолили велике посольство, до складу якого ввійшли представники майже всіх полків. У кінці грудня російський уряд розглянув клопотання Війська Запорозького і відхилив основні з них, засвідчивши таким чином нерозуміння політичної ситуації, даючи підстави значній частині старшини звернути свої погляди в бік польської корони. І це в час, коли реальною стала загроза відновлення воєнних дій між Росією і Річчю Посполитою.

У першій половині 1660 року становище України почало помітно погіршуватися. В лютому десятитисячна польська армія на чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким вторглася на Брацлавщину. Хоча цей наступ було відбито, але він привів до великого спустошення краю. В середині травня велика військова нарада у Варшаві прийняла рішення послати на Україну армію, яку мали підтримати татарські загони. Польський уряд, уклавши мирний договір (кінець травня) з Швецією і заручившись підтримкою кримського хана Мухаммед-Гірея, зважився на зрив переговорів з Росією і розпочав підготовку до наступу. Ситуація вимагала рішучих дій з боку гетьмана. Однак, вісімнадцятирічний юнак, добре освічений і не позбавлений гострого розуму, все ж не мав здібностей ні політика, ні полководця, а бувши слабковольною, емоційно неврівноваженою людиною, швидко став іграшкою в руках лідерів політичних угрупувань, що вели боротьбу серед старшини. Усвідомлюючи свою слабкість володаря, він уже в лютому почав висловлювати думки про небажання обіймати гетьманську посаду. І, не гаючи часу, його слід було замінити іншою особою. Але цього не вчинили, що мало вкрай тяжкі наслідки для української держави. Російський уряд призначив командуючим військами на Україні вольового й мужнього київського воєводу Шереметєва, людину, яка не мала особливих військових здібностей. На скликаній 7 липня раді під містом Васильковим, у роботі якої взяли участь гетьман і старшина, Шереметєв прийняв украй ризикований, якщо не авантюристичний, план дій — вирушити з російським військом і лівобережними козацькими полками наказного гетьмана Т. Цицюри проти польського війська. Юрій же Хмельницький з правобережними полками мав залишитися для боротьби з татарською ордою, щоб не допустити її об'єднання з поляками. І неприпустимо затягнувши час виступу (вирушив з Котельні лише в кінці серпня), Шереметєв, зайнявши позиції в районі Староконстянтинова, на чолі сорокатисячного війська став супроти ворога, чисельність якого сягала понад сімдесят тисяч (тридцять дві тисячі польське військо і сорок тисяч татарська орда). 

Характеристики работы

Реферат

Количество страниц: 34

Бесплатная работа

Закрыть

Петр Дорошенко

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.