Характеристика роботи

Курсова

Кількість сторінок: 38

Платна робота

Ціна: 300.00грн.

Замовити роботу

План

Вступ. 3

Розділ І. Україна як історичний момент у творчості Кобзаря. 9

Розділ ІІ. Україна як предмет ліричного переживання поета. 25

Висновки. 35

Примітки. 37

Список використаної літератури. 38

Вступ

Уже для багатьох поколінь українців - і не тільки українців-Тарас Григорович Шевченко означає так багато, Ідо сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо. Все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне - невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з й буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...

Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе - свій час і Україну в ньому. Але, щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIXстоліття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння. Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної і національної справедливості, відданістю правді і свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для нього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. А також конкретний контекст політичного, ідеологічного, культурного життя Російської імперії середини XIXстоліття, в якому поставало і утверджувалося нове, шевченківське самоусвідомлення України.

Коли поглянути на ставлення російської громадськості і журналістики 30-50-х років XIXстоліття до України та відроджуваної української літератури, toвпадає у вічі строкатість і суперечливість картини оцінок, міркувань, прогнозів. Вона не вкладається в апріорну схему, до якої десятиліттями вдавалася спрощувальна, заспокійлива думка: мовляв, прогресивні сили російської громадськості підтримували зусилля українців, а реакційні - їм перешкоджали. Насправді все було складніше, драматичніше і заплутаніше.

Російська громадськість першої половини XIX століття перебувала значною мірою в полоні упереджень і елементарного незнання історичних, культурно-традиційних, мовних та інших аспектів процесу відродження української літератури - як провіщення національного відродження взагалі. Багатьом здавалося, що це - пуста витівка окремих оригіналів або інтриганів, яка не спирається на якусь традицію чи грунт. Відоме висловлювання Віссаріона Бєлінського про те, що нібито лише возз'єднавшись із Росією, Україна відчинила двері освіті й цивілізації. Таке довільне міркування цілком суперечило історичним фактам, які свідчили про прямо протилежне - і про високий рівень освіченості й культури в Україні XVІІ-XVІІІ століть, і про визначальну роль українських просвітителів, культурних і церковних діячів в історичному житті Росії XVІІ-XVІІІ століть, в піднесенні її культури і мистецтва, в передачі її культурних імпульсів Європи. (А проте це висловлювання було прямо-таки канонізоване в роки сталінщини-хрущовщини-брежнєвщини й покладене в основу державної мудрості щодо розуміння історії українсько-російських відносин). Українським культурним діячам доводилося знову й знову - кожному поколінню наново! - нагадувати ігнорантам очевидні, але забуті або вперто замовчувані факти й істини, про те, що український народ - прямий спадкоємець культури Київської Русі, що в нього були, крім багатющого народного мистецтва, і витончене професійне - драма, поезія, архітектура, музика, живопис доби барокко, філософія і релігійно-полемічна література, видатні мислителі, художники, композитори: повнокровна і самобутня культура, що мала всі підстави для дальшого розвитку. Під цим кутом зору і поява великого Шевченкового феномена була не несподіванкою, а, навпаки, закономірністю. Це добре підкреслив ще Микола Костомаров: "Поезія Шевченка - законна, люба донька давньої південноруської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця". 1

В добу, що безпосередньо передувала Шевченковій, література і громадська думка України значною мірою були обтяжені не тільки провінціалізмом, а й сервілізмом, вірнопідданством, зумовленими колоніальним становищем, національним гнітом. Секрет цього своєрідного явища трохи пізніше добре розкрив Пантелеймон Куліш: "Суспільство, підпавши під чужоплемінну владу, неминуче деморалізується, доки беззавітно не визнає в ній охоронних засад благоустрою або не повстане проти них зі всією енергією відчуження"2 І згодом віронопідданські елементи українського суспільства не раз ставали опорою і оплотом загальноросійської реакції, а неволя України - важкою гирею на ногах суспільно-політичного прогресу, що ніби підтверджувало пророкування чеського будителя Карела Гавлічка-Боровського: "Малорусь-Україна - це постійне прокляття, котре самі над собою проголосили її гнобителі. Так над ними мститьсяпригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій" Слово "Україна" - одне із найчастіше вживаних у поезії Т.Шевченка. Почуття саможертовної любові до Вітчизни висловлено з такою силою пристрасті, що до них важко відшукати аналогій.

Але водночас подвійно (соціальне і національне) пригнічене становище України могло стати і стало - у творчості Шевченка передовсім - джерелом величезної революційної енергії.

Саме тому, що в Україні, яка ще пам'ятала часи козацтва, яка ще співала про недавню волю і про "Катерину, вражу бабу", що уярмила "степ широкий, край веселий", - особливо гостро відчувалися страхіття кріпацтва і особливо сильний був протест проти нього, - саме тому (а не тільки через обставини особистої долі) Шевченко досягнув у викритті кріпосного ладу (всіх його аспектів) такої пристрасті й глибини, що важко когось поставити поряд з цим оглядом.

Саме тому, що самодержавство було не лише запереченням загальнолюдського демократичного ідеалу, а й національної традиції самоврядування, трунарем національної свободи України, - Шевченко відважився на такі слова про "помазаника Божого", на які ніхто ще не відважувався, і таврував монархів з таким гнівом і сарказмом, до яких підносилися хіба що Петефі і Гюго. Але Петефі і Гюго глумилися з монархів тоді, коли їхні народи вже повстали проти них, а Шевченко - тоді, коли переважна частина громадськості, навіть ліберальної, ще не могла говорити про своїх земних владик інакше, як з вірнопідданим дрожем. Шевченкова поезія - безперестанний суд над усяким деспотизмом узагалі.

Саме тому, що Шевченко був відданим сином поневоленого народу і прагнув його визволення, він так щиро перейнявся долею інших пригноблених народів царської Росії і ніякі забобони чи бар'єри не стримували його братніх почуттів. Задовго до того, як склалася концепція загальноросійської революційної демократії в національному питанні (що відбивала погляди не лише російських революціонерів, а й тою чи іншою мірою і прогресивних діячів усіх народів Росії), Шевченко в поемі "Кавказ" затаврував царську Росію як тюрму народів і солідаризувався з тими, хто не хотів скоритися; сказав про біль, сльози і гнів усіх жертв царизму. І боротьба його власного народу, і боротьба кавказьких горців органічно включалася в його загальну поетичну картину і політичну концепцію боротьби людства за свободу і гідне життя. Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Він був не націоналістом чи інтернаціоналістом, а просто Людиною в родовому значенні цього слова, - при тому, що був сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади в малому, але у великому, значному йшов на цілу епоху попереду. Знав свій обов'язок перед уселюдською сім'єю народів, але мав мужність і тій сім'ї народів нагадати про її вселюдський обов'язок перед своєю знеславленою нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде неповний і несправедливий, отже, і не матиме виправдання перед совістю й розумом. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду і справедливість.

Велика любов прозірлива і вимоглива. Вона може породжувати і гнів, і сором. Шевченко - творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того національного сорому, який завжди є потребою і передумовою великого національного руху, всякого національного відродження. Такі мотиви знайомі багатьом літературам світу, а особливо літературам народів, які зазнавали національного гноблення, переживали катастрофу чи занепад і які піднімалися на велику справу національного відродження. Разючі аналогії до цих мотивів Шевченка знайдемо у творчості Беранже, Гюго, у Лессінга, Шіллера, Гейне, Займе, інших німецьких поетів-демократів першої половини XIX століття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедріна, В. Курочкіна. Але найбільше - у поетів національно-визвольної боротьби: Міцкевича, Петефі, Хосе Марті, Христи Ботєва... Але разом з тим Шевченко дуже специфічний у характері і майже недосяжний в енергії викривання "власного" панства, псевдопатріотизму, рабства, лакейства, сервілізму, громадянського лінивства, втрати традицій героїчної боротьби предків за свободу. Перед ним стояло не лише питання про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалі. І тут у ньго е моменти глибокого внутрішнього споріднення з поетами і діячами національних відроджень ряду інших народів Російської імперії, як - от Хачатур Абовян, Мікаел Налбандян, Майроніс, Коста Хетагуров, Ф.Богушевич, М.Богданович, Янка Купала, Якуб Колас, О.Туманян, А.Церетелі, І.Чавчавадзе, Г.Тукай; з просвітителями багатьох народів Російської імперії (татарин Каюм Насирі, башкир Акмулла, а пізніше Мажит Гафурі; казахи Абай Кунанбаєв, Ібрай Алтинсарин, Чокан Валіханов; татджик Ахмад Доніш, а пізніше Садриддін Айні; узбеки Мукімі, Завкі, Фуркат; каракалпак Бердах, якут А.Кулаковський та ін.)

Для Шевченка, в його поезії, було ніби дві України: Україна як неминуча основа і Україна як історичний момент. Україна-мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна розбещена. Україна лицарів і Україна рабів. Цю другу, історично спотворену і історично минущу Україну він бичував і проклинав заради першої - України матірної, України неминучої. Синів - заради матері. Образ України - неньки-це найсвітліший і водночас найдраматичніший образ у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні.

Наше завдання з'ясувати, які передумови виникнення і походження образу України, який його розвиток у творчості великого Кобзаря. Виявити за допомогою яких поетичних засобів твориться образ України. Розглянути творчість Т.Шевченка як своєрідну спадщину поета-патріота.

Закрити

Образ України в творчості Т. Г. Шевченка

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.