План

1. Казка як явище фольклору, її основні жанрові ознаки. Найпоширеніші мотиви народних казок

2. Проблеми свободи, вибору та абсурду у творах письменників-екзистенціалістів

2. Проблеми свободи, вибору та абсурду у творах письменників-екзистенціалістів

Духовні шукання А. Камю були дотичні до екзистенціалізму, одного з найвпливовіших напрямів філософії XX ст.

Представники цього напряму зосереджувалися на проблемі людською існування, на переживанні індивідом свого «буття у світі». Сутність власного існування, за екзистенціалістами, «закинута» у світ Особистість відкриває у кризові моменти, коли потрапляє на «межу Життя та смерті» (так звана «межова ситуація») - переживає тяжку Іпоробу, загрозу смертельної небезпеки, втрату близьких тощо. Саме тоді з буття спадає оманлива машкара щоденного життя - автоматичного, банального, неусвідомленого, сповненого наївно-прагматичних прагнень, і людина переживає свій «момент істини»: усвідомлює абсурдність повсякденного існування, відкриває свою екзистенційну самотність, робить певний моральний вибір.

Згодом Камю виступав проти того, аби його зараховували до табору войовничих «атеїстичних екзистенціалістів» на чолі з Ж.П. Сартром. Та й з боку цього табору, як вже зазначалося, лунала сувора критика на адресу автора «Бунтівної людини». Утім, втілені у творчості Камю концепції виявляють чимало спільних рис з ідеями екзистенціалізму. Сам митець, відмежовуючись від Сартра та його послідовників, говорив про те, що ладен вважати себе екзистенціалістом лише а огляду на спорідненість своїх творів з тенденціями, зазначеними у книжках таких мислителів та письменників, як М. Бердяєв, Л. Шес-тов, Ф. Достоєвський, А. Мальро та ін.

Центральне місце у художньому світі А. Камю належить категорії абсурду. Абсурдом, за Камю, просякнуте не лише щоденне життя людей, а й історія з її кривавими трагедіями. Втім, людина не повинна скорятися «царству абсурду», на яке перетворюється «світ без Бога» - тобто світ без вищого смислу і вищої мети. Саме бунт проти абсурду становить, згідно з філософією Камю, зміст «істинного буття» людини. Своєрідним символом такої боротьби з абсурдом у нього постає запозичений в античній міфології персонаж на ім'я Сізіф («Міф про Сізіфа»).

За легендою, мстиві боги прирекли Сізіфа до одвічного покарання. Він повинен був котити на гору уламок скелі, який щоразу зривався додолу, і тоді покараний мав усе починати знову. Сходячи до підніжжя гори, Сізіф Камю усвідомлює несправедливість своєї долі, проте не благає про пощаду, а ставиться до своїх катів із гордим презирством. Ця позиція, за Камю, є прикладом незламності людського духу.

Однак настанову на непокірність, я.., проповідував Камю, не слід зводити д» ідеї анархічного бунту. Сам письменник згодом визнав, що неможливо жити лише запереченням і що бунт людини проти абсурду має бути спрямований на ствері дження моральних цінностей.

Щоправда, ці цінності, на переконання Камю, людина XX ст., зневірена і у християнстві з його ідеєю покірності, і у марксизмі з його закликом до соціальної революції, має відкривати лише в самій собі, аби бути здатною мужньо протистояти абсурдності буття, обстоюючи цінність свого розуму, гідності, людяності. Вона має опиратися злу, навіть попри усвідомлення неможливості остаточно перемогти у цьому нерівному двобої. Таке тлумачення конфлікту людини зі світом утворювало підвалини «трагічного гуманізму» А. Камю.

У критиків - сучасників митця неодноразово виникала думка про те, що його творчість реалізовувала заздалегідь продуману програму. Така програма дійсно існувала. Ще письмен-ником-початківцем Камю склав план майбутнього творчого шляху, який мав поєднати три напрямки його творчого розвитку: театр, філософію та літературу. При цьому письменник прагнув до чіткого розмежування «жанрів»: твори для сцени насичувати енергією дії, у романах та новелах перекладати філософські ідеї мовою художніх образів; що ж до есе, то вони використовувалися як можливість для розгорнутого й ґрунтовного пояснення власне філософських концепцій.

Філософські, прозові та драматичні твори Камю становили органічну єдність. їх пов'язувала спільна тематика. Згідно з планом молодого письменника, відповідно до тем, які розроблятимуться у різних жанрах, його творчість мала поділятися на три етапи (або «три цикли»). Перший - «цикл абсурду». Він охоплював філософське есе «Міф про Сізіфа» (1942), повість «Сторонній» (1942), п'єси «Каліґула» (1944) і «Непорозуміння» (1944). Зазначені твори оберталися навколо єдиного тематичного центру - абсурдності людського існування і були просякнуті пафосом заперечення. До речі, автор навіть мав намір видати їх однією книжкою.

Другий період відзначився створенням «цикл абсурду». У цей час були створені роман «Чума» (1947), п'єси «Стан облоги» (1948) і «Праведники» (1950), філософська праця «Бунтівна людина» (1951). Вони містили певну «позитивну програму» -ідею морального опору людини абсурдному світові.

Третій етап свого творчого шляху письменник визначав як «цикл любові». Його мали представляти роман «Перша людини», п'єса «Дон Фауст», що переосмислювала теми Фауста та Дон Жуана, а також філософське есе про античну богиню Не-Ьіезиду. Втім, на останню заплановану сходинку письменникові піднятися не судилося: раптова смерть не дозволила Іітілити цікаві задуми нових книжок. Однак творчі ідеї щодо реалізації завдань третього етапу, та й зміст творчої програми Камю взагалі, засвідчують, що у своєму мистецькому розвитку нім мав намір пройти шлях від заперечення абсурдного світу до ствердження любові як найголовнішої цінності життя. «Слід любити життя, - писав Камю, - понад його сенс, говорить Достоєвський. Так, бо коли любов до життя зникає, жоден смисл не може дати нам втіхи».

Цікаво, що провідну тему кожного «циклу» письменник позначив певними образами античної міфології, які у його інтерпретації набули характеру містких узагальнень, а згодом стали усвідомлюватися як епохальні символи. Так, етапу «абсурду» відповідав Сізіф, що мусив терпіти віковічну муку безглуздої праці, етапу «бунту» - образ покараного, але незламного Прометея, етапу «любові» - образ Немезиди, що, за Камю, втілював ідеї «міри» та справедливості.

Творчість А. Камю розвивалася у річищі західного модернізму. Як митець, обдарований талантами письменника й мислителя, він зробив значний внесок у розвиток інтелектуально-філософської прози XX ст. Модерністською є створена ним картина світу: на її історичний (сучасний письменнику) вимір накладається вимір «вічний», завдяки чому створюються універсальні «моделі» буття. Модерністськими є і його експерименти з художньою технікою. Зрештою, з однією із модерністських тенденцій письменника поєднувало прагнення синтезувати сучасну поетику з традиціями літератури античності та французького класицизму. Ця настанова на збереження кращих здобутків класики визначалася як «новий класицизм».

Початковим пунктом онтологічних роздумів Же.-П. Сартра (1905-1980) є переконання в існуванні відмінного від людини і світу речей, що зводиться до його думки, з яким, проте, людина настільки нерозривно зв'язана, що його слід визначити як буття-у-світі. Що ж до свідомості, то його Сартр визначає як буття-для-себе. Свідомість спонтанна, активна, світ речей - інертний. Світ речей можна визначити як буття-у-собі. Згідно Сартру, жодна характеристика для-себе не може бути характеристикою в-себе. За цією логікою, якщо свідомість мінлива й активна, то речі, що є об'єктами свідомості («феноменами»), повинні бути інертними й нерухомими; якщо свідомість внутрішньо суперечлива, то речі повинні бути чистою позитивністю, абсолютною тотожністю з собою. Про світ речей можна сказати лише наступне: буття є. Буття є в собі. Буття є те, чим воно є. Сказати що-небудь про розвиток світу, стани, що змінюються, ми не можемо. Ми вловлюємо лише справжню, застиглу мить.

Концепція Сартра розвивається на основі абсолютного зіставлення і взаємовиключення понять: «об'єктивність» і «суб'єктивність», «необхідність» і «свобода». Джерело цих суперечностей Сартр убачає не в конкретному змісті сил соціального буття, а в загальних формах цього буття (речовинні властивості предметів, колективні й суспільні форми буття і свідомості людей, індустріалізація, технічна обладнаність сучасного життя і так далі). Свобода індивіда як носія неспокійної суб'єктивності може бути лише “розтисненням буття”, утворенням в ньому «тріщини», «діри», ніщо.

Людина оголошується Сартром носієм абсолютної свободи. Проте ця теза супроводиться стількома «уточненнями», направленими проти анархії, що підсумком міркувань Сартра стає не свобода, а відповідальність і вина. Він формулює «парадокс свободи»: свобода є тільки в ситуації, а ситуація існує тільки через свободу. Людська реальність всюди зустрічає опір і перешкоди, які вона ж створила.

Сартру вдається довести відсутність фатальної приреченості людської дії, здатність людини боротися з перешкодами і своєю дією долати їх. Можна погодитися з Сартром, коли він говорить, що від вільного рішення людини залежить, чи буде вона підкорятися заборонам, встановленим німецькими фашистами в Парижі, що окупували його, або ж стане діяти всупереч їм. Проте смертельна небезпека, пов'язана з останнім рішенням, свідчить, що свобода не сама створює перешкоди для своєї дії, а зустрічає їх як об'єктивно дані. Облік подібних чинників спростовує тезу про абсолютну свободу людини.

В якійсь мірі це усвідомлюється і самим Сартром, що знаходить віддзеркалення в новому «уточненні», а фактично обмеженні поняття свободи: «Формула «бути вільним» не означає «досягати того, чого хочеш», але означає «визначатися до бажання (вибирати) самому». Іншими словами, успіх абсолютно не важливий для свободи». В світлі сказаного реальна цілеспрямована діяльність людини припускає три значення свободи:

1) вона означає здатність самостійно вибирати цілі дії;

2) діяти ради досягнення цілей;

3) досягати поставлених цілей.

Ігнорування хоча б одного з названих аспектів веде до серйозного обмеження або навіть заперечення свободи. Сартром вноситься «уточнення» поняття свободи, що зводить її до автономії вибору, замикає її рамками свідомості, зміною дійсності лише в своїх думках. Така свобода не вносить ніяких змін в навколишній світ і не являється дійсним перевершенням ситуації. Але тільки таке ототожнення свободи з автономією вибору дозволило Сартру стверджувати, що людина завжди вільна і що з погляду свободи для нього немає ніякої різниці між діаметрально протилежними ситуаціями, наприклад: залишитися стійким або зрадити друга і переконання. Сартр заявляв, що навіть у в'язниці людина не втрачає свободи, що навіть тортури не позбавляють нас свободи.

Індивіда сучасного суспільства Сартр розуміє як відчужену істоту, зводячи цей конкретний стан в метафізичний статус людського існування взагалі. Загальне значення космічного жаху переходить у Сартра відчужені форми людського існування, в яких індивідуальність стандартизована і звільнена від історичної самостійності, підлегла масовим, колективним формам побуту, організацій, держави, стихійним економічним силам, прив'язана до них також і своєю рабською свідомістю, де місце самостійного критичного мислення займають суспільно примусові стандарти й ілюзії, вимоги громадської думки і де навіть об'єктивний розум науки уявляється відокремленою від людини і ворожій їй силою. Відчужена від себе людина приречена на несправжнє існування, не в злагоді й з речами природи - вони глухі до нього, тиснуть на нього своєю в'язкою і солідно-нерухомою присутністю, і серед них може себе відчувати благополучно влаштованим тільки суспільство «покидьків», людина ж відчуває «нудоту». На противагу всяким взагалі «об'єктивним» і опосередкованим речами відносинам, що породжують індивідуальні продуктивні сили, Сартр затверджує особливі, безпосередні, натуральні і цільні людські відносини, від реалізації яких залежить справжній зміст людяності.

В міфологізованому утопічному мисленні Сартра все ж таки на перший план виходить неприйняття дійсності сучасного суспільства і його культури, що виражає сильний струмінь сучасного соціального критицизму. Жити в цьому суспільстві, згідно Сартру, як живе в ньому «задоволена собою свідомість», можна лише відмовившись від себе, від особистої автентичності, від «рішень» і «вибору», переклавши останні на чию-небудь анонімну відповідальність - на державу, націю, расу, сім'ю, інших людей. Але й ця відмова - відповідальний акт особи, бо людина володіє свободою волі.

Концепція свободи волі розгортається в Сартра в теорії «проекту», згідно якої індивід не заданий самому собі, а проектує, «збирає» себе як такого. Тому боягуз, наприклад, відповідальний за свою боязкість, і «для людини немає алібі». Екзистенціалізм Сартра прагне примусити людину усвідомити, що він повністю відповідає за самого себе, своє існування і оточуюче, бо виходить з твердження, що, не будучи чимось заданим, людина постійно будує себе за допомогою своєї активної суб'єктивності. Вона завжди «попереду, позаду себе, ніколи – сама». Звідси той вираз, який Сартр дає загальному принципу екзистенціалізму: «... існування передує єству...». По суті це означає, що загальні, суспільно-значущі (культурні) об'єктивування, які виступають як «єства», «природа людини», «загальні ідеали», «цінності» і так далі, є лише відкладеннями, застиглими моментами діяльності, з якими конкретний суб'єкт ніколи не співпадає. «Екзистенція» і є постійно живий момент діяльності, взятий у вигляді внутрішньо індивідуального стану, суб'єктивно. В більш пізній роботі «Критика діалектичного розуму» Сартр формулює цей принцип як принцип «незведення буття до знання». Але екзистенціалізм Сартра не знаходить іншої основи, з якої людина могла б розвинути себе в якості достовірно самодіяльного суб'єкта, окрім абсолютної свободи і внутрішньої єдності «проектуючого я». В цьому своєму можливому розвитку особа самотня і позбавлена опори. Місце активної суб'єктивності в світі, її онтологічну основу Сартр позначає як «ніщо». На думку Сартра, «... людина без жодної опори і допомоги приречена в кожний момент винаходити людину» і тим самим «людина приречена на свободу». Але тоді основою автентичності можуть бути тільки ірраціональні сили людського підпілля, підказки підсвідомого, інтуїції, несвідомі душевні пориви і раціонально не осмислені рішення, що неминуче приводять до песимізму або до агресивного свавілля індивіда: «Історія будь-якого життя є історія поразки». З'являється мотив абсурдності існування: «Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо». Людина, за Сартром, - даремна пристрасть.

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 13

Безкоштовна робота

Закрити

Зарубіжна література 5

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.