Етнопсихологія 12

2. Етнокультурна основа національної самосвідомості

1. Національна самосвідомість є продуктом не лише свідомості але й природи людини, її психофізіологічної реальності, узагальнюючим психологічним показником якої є тип традиційності як форми, способу етнокультурного буття, життєве психічне настановлення * інтегральний вияв ментальності. Прагнення до самоідентифікації з нацією, утвердження самоцінності історичної пам'яті, вибудова на її засадах аксіологічної системи є неодмінною передумовою самореалізації людини.

2. Етнічна свідомість та ідентифікація є складовими національної самосвідомості, що відображають і формують аксіологічну систему людини, визначають її ціннісні орієнтації, етнокультурні потреби, співмірні їм життєві ідеали, домагання, сам спосіб життя.

3. Філогенетичні детермінанти визначають формування етнопсихотипу як основного джерела національної самосвідомості, забезпечують збереження історичної пам'яті, спрямовують соціально-психологічні фактори етнізації, що зумовлюють успішний розвиток процесів самоусвідомлення людини.

4. Стан національної самосвідомості в сучасній Україні корелює з успішністю розвитку державотворчих процесів, має значний консолідуючий потенціал, можливості впливу на ієрархію суспільних цінностей, гармонізації міжособистісних та міжгрупових взаємин.

Національна самосвідомість - це своєрідний міст, через який діяльність окремого індивіда органічно вливається у життя нації, отримуючи доступ до її багатств і можливостей залучаючись водночас до спільної справи, вносячи у загальну скарбницю свою частку Безумовно, людина об'єктивно, незалежно від її волі й свідомості, включена у систему зв'язків тієї чи іншої національної спільноти.

Національна самосвідомість здатна виконувати регулятивну функцію завдяки органічному поєднанню в ній двох протилежних моментів: консервативного і творче Безперервний процес самопізнання, поглиблення розуміння своїх проблем, пошук шляхів засобів їхнього вирішення складається у сталу систему поглядів, цінностей, регулятивних настанов, обов'язкових для виконання усіма членами національної спільноти, їхнє порушення засуджується громадською думкою та суворо карається. З часом пізнавальний процес практика суспільного життя поглиблюють або відкидають усталені уявлення та норми як та що виявили свою недоцільність чи втратили її із зміною історичної ситуації. Відбувається переоцінка наявних цінностей, формується нова система національної самосвідомості, яка в: на інших засадах переформовує і весь наявний багаж: одні елементи відкидає, інші залишає б змін, третім надає нового звучання, включаючи їх у новий контекст. Завдяки такій динаміці національна самосвідомість піднімається на вищий рівень, отримує нове дихання, посилює свою регулятивну функцію у суспільному житті, повніше реалізуючи своє основне призначення.Національна самосвідомість формується величезною кількістю чинників, що визначають її архітектоніку та змістовну особливість і відповідно функціональну спроможність, практичну ефективність.

Основні чинники, що формують національну самосвідомість як у генетичному плані, так в функціонально-структурному, хоча і взаємопов'язані між собою, однак є відносно самостійними сферами, їх можна умовно поділити на три великі групи:

об'єктивні;

практично-духовні;

ідеальні.

До перших належить увесь комплекс суспільно-історичних реалій, які визначають епосі життя народу. Зрозуміло, що національна самосвідомість, наприклад, курдів, які впродовж; століть ведуть безрезультатну боротьбу за право бути єдиною нацією з власною територією всіма іншими атрибутами суверенної країни, і національна самосвідомість турків, іранців, іракців чи сирійців, на території яких курди змушені проживати і які є унітарними стабільним] державами, не може бути ідентичною, хоча ці народи мають багато спільних етнічних рис т духовних цінностей.

Відмінність, а в багатьох відношеннях повна протилежність об'єктивних умов життя формує і відповідне специфічне бачення цінностей, проблем, ідеалів, завдань принципів життєдіяльності та інших складових національної самосвідомості. Не можуть сповідувати одні й ті ж ідеали та цінності, переслідувати одну й ту ж мету, ставити однакові завдання прагматичні, респектабельні американці чи англійці та надірвані важкою ношею економічних і соціальних проблем українці.Намагання переорієнтації національної самосвідомості українців у руслі самосвідомості благополучних західних країн не лише малоефективне, а й згубне, як, наприклад, спроби деяких політиків переконати націю в доцільності встановлення в Україні федеративного устрою (на зразок Німеччини), що, поза всяким сумнівом, означало б, зважаючи на сучасні об'єктивні реалії, неминуче самознищення країни.

Те саме можна сказати і про гуманістичну концепцію західного зразка. Нам нав'язують цінності, що за теперішніх умов обертаються своєю протилежністю: заборона смертної кари для України є сьогодні не проявом гуманізму, а прямим потуранням насильству й жорстокості тощо.Українська національна самосвідомість (а відтак і весь комплекс соціально-правових стосунків) повинна розвиватися як наслідок усвідомлення й узагальнення об'єктивних реалій сьогодення. Однак зв'язок тут не може бути лінійним.

Вплив об'єктивних чинників на формування національної самосвідомості суттєво коригується чинниками духовного характеру.Вони, як уже зазначалося, поділяються на практично-духовні явища національного життя та власне духовні, ідеальні за своєю природою.До практично-духовпих чинників належать насамперед властиві певному народу етнічні стереотипи (традиції, звичаї, обряди, типові риси характеру й поведінки, домінуючі емоції, народні промисли, розваги, ігри), а також історична пам'ять, усталена символіка, народні святині.Особлива роль у формуванні національної самосвідомості належить історичній пам'яті, Вона не лише фіксує величезну кількість подій, а й синтезує, сплітає їх у єдине цілісне мереживо національної історії, де кожен факт, подія займає свою ціннісну нішу. Відбувається своєрідне сортування надбаного досвіду на позитивний, що належить засвоювати і примножу вати, і негативний, який слугує застереженням. Історична пам'ять виступає не німим свідком минулого, а живим збудником людської волі й водночас дороговказом, орієнтиром доцільної активності. Німецький мислитель К. Ясперс був повністю правий, стверджуючи, ще «минуле не завершене: воно продовжує жити... Воно не лежить перед нами як залишки того, ще було.

У минулому криється більше, ніж добуто з нього до цього часу...» [10, 266].Увесь цей минулий досвід живе у теперішньому завдяки творчій енергії сучасників, спрямованій у майбутнє. Відомо, що сучасність є межею між минулим і майбутнім, порогом, через який майбутнє переходить у минуле. Цей безперервний перехід і є теперішнє. Розумне людська діяльність була б принципово неможливою, якби не унікальна властивість свідомості І сучасному жити майбутнім. Спираючись на історичну пам'ять і актуальний пізнавальний процес, мислення долає рамки теперішнього і в ідеальних образах здійснює прорив у майбутнє.Численні уявлення, поняття, ідеї, принципи об'єднуються у теоретичну систему, що відображає ідеал, до якого прагне нація і модель суспільного устрою, який має забезпечити практичне досягнення поставленої мети. Водночас у національній самосвідомості напрацьовуються і займають свою нішу ідеальні імперативи волі - моральні принципи й норми, покликані стимулювати громадську активність громадян у бажаному напрямку, застерігаючи їх від згубних дій, що загрожують національній спільноті.У своїй сукупності всі ці ідеальні образи, світоглядні орієнтири, моральні цінності та імперативи, ідеали і принципи їхнього здійснення завершують формування національної самосвідомості як цілісного явища. Тепер нація усвідомлює себе як єдність свого історичного шляху, актуального надбання і майбутніх перспектив, її сутність розкрилася, висвітлилася на даному історичному відтинку максимально повно.

Нація вважає, що адекватно оцінює своє місце у людській спільноті, свої можливості та перспективи. Викристалізовується стратегічна мета національного прогресу - національна ідея.Конкретна програма дій, яку обґрунтовує національна самосвідомість, постає як національна ідея - дороговказ національного відродження й розквіту.Практична спроможність національної ідеї зумовлюється передусім її об'єктивністю - відповідністю назрілим потребам і можливостям їхнього задоволення. Це висуває особливі вимоги до змісту національної самосвідомості: кожен її елемент, кожна ланка повинні максимально можливо враховувати весь сукупний досвід, накопичений людством у відповідній сфері пізнання та практики. Такий підхід не виключає можливості помилок, однак це єдиний спосіб звести їх до мінімуму, що є принципово важливим, оскільки недосконалість будь-якого елементу чи ланки національної самосвідомості неминуче позначається на життєздатності національної ідеї в цілому.

Оскільки ядром національної самосвідомості є світогляд, то суспільство повинне насамперед турбуватися про його наукову глибину й довершеність.Уся система суспільного життя постає як чітко відлагоджений, добре керований механізм, що працює, однак, на самознищення. Деформована самосвідомість невпинно ослаблює життєздатність суспільного організму. Поглиблюється відчуженість між людьми, апатія, духовна спустошеність і як наслідок - моральна деградація. Духовне життя дедалі витісняється масовою культурою - справжнім духовним наркотиком, який, подразнюючи певні рецептори, приносить чуттєве задоволення, але пригнічує й руйнує здатність мислити і творити.Вирішальною рисою масової культури є, як зазначають американські соціологи Дж. Бенсман і Б. Розенберг, «ринковий умонастрій, згідно з яким мистецтво (науку, релігію, політику) розглядають як предмет споживання, що підпорядковується економічним міркуванням, а не внутрішній логіці змісту» [8, 94].