План

Психолого-педагогічний консиліум

Консультативна робота шкільної психологічної служби

Участь шкільного психолога в педрадах, класних і шкільних батьківських зборах

Попередження і подолання сімейних конфліктів

Література   

Консультативна робота шкільної психологічної служби

Є безліч підходів і теорій сімейної терапії, які створені на основі трансактного аналізу, ґештальту, системного підходу, парадоксальних втручань тощо. Ми не зупинятимемося на всіх наявних теоріях і практиках, а наведемо деяку схему, що дасть змогу зорієнтуватися в напрямі консультування і його послідовності.

Будь-яке консультування (індивідуальне, сімейне, організаційне) починається із запиту клієнта. Запити в сімейній терапії укладаються в такі напрями:

«Зробіть із ним що-не-будь».

«Ми обоє нормальні, але коли ми разом...»

«Нам усе набридло, нудно..»

«З нами щось відбувається!...»

«Ми одне одного не розуміємо!»

У процесі навчання ми дотримувалися проблемно-центрованого сімейного консультування:

досить короткострокового (1—5 візитів);

спрямованого на вирішення конкретних проблем, що турбують родину;

яке залишає за самою родиною право вибору у прийнятті рішень;

спрямованого в майбутнє і сьогодення.

За первинною заявкою починається не менш важливий етап — установлення контакту з усіма членами родини і визначення рамок консультування. На цьому етапі консультант визначає, чи має він справу із порушеннями в роботі родини як системи, чи з індивідуальними проблемами когось із членів родини. Одночасно досягається домовленість, що визначає: час, місце, періодичність зустрічей, правила відвідування сеансів та інші організаційні питання.

Наступний крок - контрактом родини, але у присутності інших учасників. Правильно укладений контракт починається зі слів: «Я хочу, щобя...» Це дуже важливо, тому що позбавляє консультанта і членів родини від спроб маніпуляції: «Я хочу, щоб він...» чи ще гірше: «Він повинен!»

Усі «Я-висловлювання» консультант занотовує.

Ці записи використовуються на наступному кроці — «екологічній перевірці». Коли консультант інформує членів родини про їхні бажані результати й цікавиться наслідками їх досягнення:

«Якщо мама стане спокійнішою, то як це відобразиться на житті родини?»

«Якщо старший син стане самостійним, то як ви відреагуєте на це?» Починається етап збору інформації про майбутнє, сьогодення й минуле родини, ознаками його закінчення є:

з'ясування бажаного майбутнього всіх членів родини (разом і окремо);

достатність інформації про перешкоди на шляху до цього майбутнього;

«історія запитання»: звідки виникли перешкоди?

з'ясування того, як члени родини сприяють виникненню й підтримці проблем;

з'ясування тих способів, за допомогою яких вони вміють переборювати проблеми;

знання про ресурси, використання яких допоможе впоратися з перешкодами і досягти бажаного результату.

Також можливий збір інформації про якісь окремі аспекти життя родини, про те, що здається консультантові суперечливим, нецілісним.

Іноді цієї фази буває досить, щоб родина одержала можливість самостійного досягнення своєї мети, іноді необхідний наступний етап — терапевтичне втручання. Чи буде воно у формі вправи, бесіди, рекомендацій, парадоксальних розпоряджень чи тренувань визначених навичок, терапевт має керуватися наступною настановою:

будь-яка родина сильніша за будь-якого психотерапевта, тому не супереч, а підсилюй те, що є;

якою б дивною тобі не здавалася поведінка членів родини, вона колисьі для чогось була їм потрібна, тому постарайся уточнити користь будь-якої дії;

родина — це живий організм, що розвивається, тому не анатомуй, а допомагай рости!

Під час останнього візиту ми з'ясовуємо ступінь досягнення цілей і приєднуємо до майбутнього бажану поведінку родини.

Окремою проблемою є стан і специфіка роботи консультанта, що працює з родинами. Цей фахівець повинен:

володіти навичками індивідуального консультування;

уміти відстежувати й реагувати на специфіку групової динаміки;

зберігати свої цілі й своє «Я», незважаючи на те, що навколо одночасно розмовляють, переміщаються, прагнуть маніпулювати ще декілька людей;

уміти легко виокремлювати й структурувати хаотичну інформацію;

мати поведінкову гнучкість у декілька разів більшу, ніж це потрібно при індивідуальному консультуванні;

любити сімейне консультування!

Значно легше, приємніше й безпечніше працювати з родиною не поодинці, а зі співтерапевтом. Іноді це може бути студент-практикант, колега-лікар (від психіатра до гінеколога), зрештою — міфічна чи реальна фігура супервізора. При цьому ви одержуєте можливість говорити один з одним, давати парадоксальні й взаємовиключні розпорядження, спільно планувати роботу, та й інформації збирається набагато більше. Корисно, якщо ви з повагою (а то й з любов'ю) ставитиметесь одне до одного та матимете різні теоретичні основи консультування (наприклад, НЛП, ТА).

Допомогу дітям із сімей, узалежнених від алкоголю, повинні надавати насамперед ті люди, хто за своїм службовим обов'язком відповідає за їхній розвиток і виховання: педагоги, психологи, лікарі, соціальні працівники. Сподіватися в цьому плані на того з "батьків або інших членів сім'ї, хто не узалежнений від алкоголю, проблематично, оскільки вони, як правило, уражені співузалежненням.

У дошкільному та молодшому шкільному віці в поле зору професіоналів потрапляють лише ті діти із сімей, де вияви наслідків алкоголізму батьків (або одного з них) настільки серйозні, що стають наочними.

Спочатку таким дітям слід приділяти максимум турботи й уваги. Потрібно пам'ятати, що навіть якщо вони дуже добре поводяться та навчаються, їхня психіка травмована і постійно потерпає від перенапруження. Тому будь-яке необережне зауваження, нетактовне звернення вчителя, навіть жалість і співчуття оточуючих можуть важко переживатися ними, викликаючи, непередбачені наслідки. "

Педагогам слід подбати про те, щоб така дитина мала справу за своїми уподобаннями (заняття в гуртках, секціях). Слід допомогти їй посісти належне місце в колективі класу (дати їй цікаве та. поважне громадське доручення, яке дитина буде спроможна виконати, допомогти потоваришувати з однокласниками). Треба стежити, щоб така дитина не відставала в навчанні (організувати допомогу або, якщо потрібно, надати можливість готувати уроки у школі тощо), нормально харчувалася.

Особливу увагу слід приділяти таким дітям під час шкільних канікул, на свята.

Наприклад, організатор з виховної роботи може об'єднати таких дітей із різних класів для спільних екскурсій, подорожей, розваг, щоб відволік-ти од негативних домашніх вражень. Школі необхідно турбуватися і про літній відпочинок таких дітей.

В алкогольній сім'ї дитина засвоює дезадаптивні форми поведінки, які закріплюються у вигляді визначених рольових позицій. Як тільки ці ролі встановляться, дітям стає дуже важко поводитися інакше, їхня поведінка стає негнучкою, що обумовлює труднощі адаптації до життєвих ситуацій, які змінюються. Роль, що зафіксувалася, стає ніби панцирем, що заважає дитині рости, розвиватися, удосконалюватися та викривляє її сприйняття соціальної дійсності. Тому дуже важливо запобігти закріпленню дезадаптивних форм поведінки дитини. Для цього й призначена психокорекція.

Зауважимо, що психологічна допомога зараз ще є малодоступною для більшості населення України. Проте допомогти дітям із алкогольної сім'ї може не тільки психолог. Психокорекційні заняття, які проводить із дитиною психолог, дають навіть кращий ефект, якщо вони доповнюються педагогічними впливами, спрямованими на ті самі цілі. Якщо дитина не відвідує психокорекційні заняття (а в Україні практично ніхто з дітей алкоголіків не відвідує такі заняття), то вся надія покладається на вчителя або вихователя, керівника гуртка, секції тощо.

Оскільки засвоєння дитиною своєї ролі в алкогольній сім'ї відбувається дуже рано, педагог уже в молодших класах може визначити, яку роль узяв на себе учень. Зрозуміло, що це можуть бути поки що окремі елементи, не завжди однозначні вияви тієї чи іншої рольової поведінки; можливі також сполучення різних ролей у поведінці однієї дитини.

З такою дитиною важко спілкуватися по-доброму, її вчинки викликають роздратування, гнів, бажання покарати та провчити. Більшість учителів прагнуть позбавитися таких учнів. Але якщо ви все ж таки вирішите допомогти такій дитині, то спроможіться зрозуміти, що деструктивна поведінка проблемної дитини — це крик про допомогу;

Проаналізуйте свої почуття до «бунтівника» і зізнайтеся собі, що вам важко симпатизувати йому. Будьте відвертими зі своїми почуттями. Коли такий учень починає вас дратувати, висловіть свої почуття словами, але тільки обережним і придатним способом. Скажіть йому, що ви гніваєтесь, але не на нього самого, а на те, що він накоїв. Це дуже важливий момент: можна як завгодно критикувати окремий учинок, але не можна переносити негативне оцінювання на особистість у цілому. Уникайте суворих покарань: головне не тяжкість покарання, а його неминучість. Найкраще — це спробувати викликати в дитині переживання, звертаючись до її справжніх почуттів, які приховані за фасадом зухвалої поведінки.

Поводячись таким чином у конфліктних ситуаціях, учитель дає наочний приклад проблемній дитині, як слід поводитися зі своїми негативними емоціями. Учень починає розуміти, що людина не повинна приховувати свої справжні почуття (як її примушують обставини життя в сім'ї), що (навіть негативні) почуття, але тільки в конструктивній, а не в деструктивній манері. Наприклад, можна висловити свій гнів якоюсь сильною дією (штовхнути боксерську грушу, зім'яти шматочок пластиліну, бити по подушці), але не можна штовхнути малюка, бити собаку, накричати на товариша тощо.

Розвивайте у проблемної дитини здатність до емпатії, уміння розуміти інших людей, поставити себе на їхнє місце, поспівчувати їм. Така навичка співчування є профілактикою проти жорстокості та гніву, що притаманні «бунтівникові».

Дуже важливим моментом у роботі з дітьми цієї групи є встановлення чітких меж дозволеного та правил поведінки. Переконайтеся, чи знає «бунтівник», які вимоги виставляються до нього, за що він повинен відповідати і яке покарання передбачене на випадок невиконання ним того, що він повинен зробити, або у випадку порушення правил.

Чітко та ясно слід промовити вголос, що саме проблемна дитина повинна робити й чому. При цьому уникайте негативних тверджень, намагайтесь обходитися без заперечної частки «не». Наприклад, учень біжить коридором. Якщо ви скажете йому: «Не бігай коридором!», то це формулювання викликає негативне ставлення дитини, бо ви зі своїм зауваженням виступаєте для неї як перешкода в здійсненні наведеної діяльності. Якщо ви скажете: «Будь ласка, йди спокійно по коридору, інакше ти можеш упасти й ударитися», то це буде позитивний підхід. Позитивні твердження ефективніші, оскільки тут слова вчителя не є перешкодою, а дають новий напрям діяльності й, найголовніше, залишають можливість вибору (іти спокійно або упасти та забитися).

Регламентація поведінки у поєднанні з логічним обґрунтуванням вимог і правил обов'язково повинна включати перерахування санкцій. Учень має знати, яке його за порушення певної вимоги. Це необхідно для того, щоб проблемна дитина привчалася відповідати за наслідки своїх дій. Тому принцип неминучості покарання слід виконувати постійно й беззастережно.

Заохочуйте «бунтівника» до участі в іграх із чітким», добре організованими правилами. Це буде тренування не тільки регламентації поведінки, а й навичок взаємодії з іншими дітьми, уміння будувати свої стосунки та аналізувати їх.

Дуже важливо допомогти «жертовному баранові» налагодити стосунки з однолітками. Доручіть дитині роль лідера в такій спільній діяльності, де буде гарантований успіх. «Бунтівники» часто мають добрі організаторські здібності, вони можуть бути ватажками, лідерами. Однак через деструктивну поведінку таких учнів ці здібності залишаються незатребуваними, оскільки вчителі уникають доручати їм будь-яку справу й узагалі бояться їхнього поганого впливу на інших дітей. Тому «жертовні барани» часто виявляють ці приховані здібності вже в асоціальних угрупованнях, стаючи ватажками банд.

Й остання, дуже важлива умова. Для того щоб поведінка «бунтівника» нормалізувалася, йому необхідний максимум позитивної уваги. Хваліть такого учня за будь-яке, навіть незначне, поліпшення поведінки. За те, що

не. спізнився сьогодні до школи; зацікавленість до уроку навіть якщо ця зацікавленість тривала всього п'ять хвилин); за те, що не побився з однокласником тощо. Особливо слід заохочувати такі вчинки проблемної дитини, коли вона бере на себе відповідальність і виконує те, що пообіцяла зробити.

Нагадаємо, що дитина-«клоун» живе подвійним життям. Під маскою легковажного бешкетника вона приховує свою тугу, образу, страх і біль. Найголовніше для «клоуна» — знайти близьку людину, якій можна довіритися, щоб, скинути свою маску та розповісти про все.

З такою дитиною треба подружитися, краще впізнати її, спілкуючись сам на сам.

Допоможіть їй зрозуміти, що не треба приховувати свої справжні почуття, не слід соромитися їх. Розкажіть їй про Арлекіне, який завжди сміється — крізь невидимі сльози. Пограйте з нею, взявши ляльку-клоуна. Поясніть, що коли клоун усіх смішить, він може відчувати в душі смуток або страх.

Допоможіть дитині-«клоуну» зрозуміти та висловити свої почуття через різні види діяльності: малювання, музику, танці, акторську гру тощо.

Заохочуйте тільки припустиме почуття гумору, щоб дитина засвоїла, що сміятися можна над смішними речами. Якщо дитина сміється, коли її ображають: дражнять, примушують робити щось небажане, провокують бійку або коли іншому погано, то спонукайте її замислитися над цією ситуацією. Наприклад, дивлячись їй прямо у вічі, твердо і спокійно — ні в якому разі не роздратовано — скажіть: «Було зовсім не смішно, коли Надійка висмикувала з волосся жувальну гумку, їй було боляче й образливо».

Дуже важливо розвивати у «клоуна» навички рефлексії та саморегуляції. При цьому акцент слід робити саме на активність самої дитини. Наприклад, замість того, щоб указувати: «Ти повинен», «Ти зобов'язаний», — слід повернута ситуацію так, щоб задіяти механізми саморегуляції: «Як я можу стати гідним поваги? Я можу бути чесним. Я можу взяти на себе відповідальність за свої помилки, замість того, щоб звинувачувати інших» тощо. Слід розуміти, що в психологічному відношенні різниця між «Ти повинен...» і «Я можу...» — величезна. У першому випадку в учня виникає реакція протесту проти примусу, на тлі якої інформація майже не засвоюється. У другому — навпаки, вмикається механізм самонавіювання, інформація про бажані норми поведінки фіксується в пам'яті та невдовзі стає регулятором поведінки.

Спілкуючись із учнем-«клоуном», виявляйте до нього підкреслено шанобливе та серйозне ставлення. Пропонуючи йому виконати якесь відповідальне доручення, тримайтеся поважно й дещо урочисто. Обов'язково похваліть за виконане завдання, бажано зробити це перед усім класом. Усі ці дії сприятимуть підвищенню рівня самоповаги, дитини, а це їй украй необхідно.

Нагадаємо, що «сумирні» діти поводяться непомітно, вони ніби хочуть «загубитися» в класі, щоб ніхто на них не звертав уваги.

Педагогу слід розпочати з того, щоб спеціально занотувати собі прізвища та інформацію про тих дітей, чиї імена або обличчя він не може пригадати. Найімовірніше поміж них опиниться «загублена» дитина.

Нагадаємо, що «сумирна» дитина, не маючи сил перенести важку ситуацію в своїй сім'ї, занурюється в ірреальний світ фантазії, мрії. Занурена в свої переживання, вона відчуває ніби ізоляцію від інших людей і страждає од самотності, почуття своєї непотрібності оточуючим.

Насамперед необхідно дати такому учневі відчути його належність до свого класу (групи). Треба, щоб він переконався, що він не зневажений і посідає гідне місце в колективі. Намалюйте разом із дитиною схему взаємин у класі, щоб довідатися, із ким вона хотіла б разом грати, виконувати якесь завдання та хто має найбільший вплив на неї. Підберіть із цих кандидатур своєму учневі напарника й запропонуйте їм спільну діяльність, під час якої вони можуть добре співпрацювати.

Заохочуйте цю дитину до таких ігор і розваг, які потребують взаємодії з іншими. Для неї це набагато корисніше, ніж заняття наодинці (читання, плетення, шиття тощо).

Оскільки «невидимій» дитині необхідна індивідуальна увага, спробуйте зблизити її з людиною, яка зможе часто спілкуватися з нею сам на сам. Звісно, такою близькою людиною може стати для дитини вчитель, якщо у нього є для цього час і сили. У такому спілкуванні дитина знаходитиме психологічну підтримку, вона зможе постійно розповідати про те, що думає, відчуває, про що мріє.

Для підвищення самооцінювання та впевненості в собі «загубленій» дитині дуже потрібне схвалення. Хваліть її за ті знання, які вона виявляє, за конструктивні ідеї, які вона може висувати. Оберіть такий навчальний предмет, до якого учень виявляє найбільшу цікавість, і заохочуйте його до роботи над ним (написати реферат, зробити макет, сконструювати модель тощо), щоб він міг потім продемонструвати перед класом, що може внести в цю галузь знань щось цінне. Пропонуйте на виставку його малюнки, вишивки та інші речі, які викличуть схвалення оточуючих.

Якомога частіше звертайтеся до такої дитини із проханням допомогти вам чи іншим у вирішенні якоїсь проблеми. «Сумирні» діти часто приховують усе: і свої таланти, і здібності, і високі інтелектуальні можливості. Тому вчителі можуть ніколи не дізнатися про потенціал дитини, та й сама дитина не знає, поки не включиться у творчий процес, який відповідає її інтересам.

І, нарешті, намагайтеся щодня занотовувати, скільки разів ви зверталися до «загубленої» дитини та скільки разів похвалили її, висловили позитивні коментарі на її адресу. Наприкінці дня перевірте цей список — так ви зможете проаналізувати якість своєї роботи й те, які успіхи робить ваш учень.

Звичайно вчитель не відчуває потреби в тому, щоб приділяти увагу такій дитині. Нащо витрачати час, якщо відповідальна дитина і так ідеальна, зразково-показова? Але це помилка.

Зважте, адже «герой сім'ї» завжди працює на межі своїх можливостей. Він потребує уваги та підтримки не менше, ніж діти, які своєю поведінкою швидше вказують на свої потреби („бунтівник", „клоун").

Допоможіть такій дитині збалансувати своє життя між «хочу» й «треба». Дайте їй зрозуміти, що непогано й природно інколи розслабитися й відпочити. Що можна робити те, що хочеться, а не тільки те, що потрібно й заплановано.

Створіть такі умови для цієї дитини, щоб у неї була можливість погратися з іншими дітьми свого віку, насолодитися своїм дитинством. Нехай діти залишаються дітьми: сміються, бавляться, вигадують пустотливі жарти, жартують. Вони не повинні проводити свій час тільки з дорослими, у турботах і праці.

Наполягайте на тому, щоб відповідальна дитина не приносила в жертву свої інтереси — заняття в гуртках, спортивних секціях, екскурсії, спілкування з друзями, розваги — тільки тому, що інтереси членів сім'ї для неї вище, ніж свої власні. Переконайте дитину, що вон» не повинна намагатися робити все для інших (для батьків, брата, сестри тощо), приносити радість комусь. Немає нічого поганого в тому, щоб порадувати й себе.

Заохочуйте успіхи такого учня, розділіть із ним радощі досягнень. Але водночас цінуйте його за те, що він є, а не за те, що чогось досяг. Нехай дитина переконається, що ви сприймаєте її незалежно від того, чи вона досягає успіхів, чи зазнає поразку. Дайте їй зрозуміти, що вона не повинна бути ідеалом в усіх справах.

Не залишайте її наодинці у складних ситуаціях, коли потрібно прийняти серйозне рішення. Забезпечте їй допомогу й керівництво в такі моменти життя. Будьте поруч після провалів і поразок. Допоможіть їй зрозуміти, що слід спокійно сприймати невдачі, щоб проаналізувати причини неуспіху та виправити стан речей.

«Герою сім'ї», так само як і іншим дітям з алкогольних сімей, необхідна діяльність з розвитку почуттів. Допомагайте йому розпізнавати справжні почуття в себе й інших людей. Заохочуйте відкритість, емоційні стосунки, а також вияв дитиною своїх почуттів через творчість (малювання, ліплення, різьблення по дереву тощо).

Оскільки алкогольні проблеми є великим секретом сім'ї, далеко не всі діти зможуть отримати необхідну психологічну допомогу (навіть коли в суспільстві й будуть створені необхідні для цього умови: методичне та кадрове забезпечення, доступність психологічної допомоги для людей із різним матеріальним, достатком тощо). Це пояснюється тим, що той із батьків, хто уражений співузалежненням, може просто заперечувати необхідність такої допомоги дитині, як і взагалі наявність алкогольних проблем у сім'ї. У зв'язку з цим виникає питання щодо можливості виявлення дітей групи ризику. Природно, це питання повинне вирішуватися психологічно грамотно, а не прямолінійно. Наприклад, неприпустимо запитувати в кожного важковиховуваного учня: «А чи не узалежнений алкоголем твій тато (або мама)?» або з'ясовувати це саме в його батьків. Це, по-перше, нетактовно; по-друге, психологічно неграмотно; по-третє, однаково не дасть результату, оскільки дитина не скаже правду. До того ж, як ви вже знаєте, не всі діти з алкогольних сімей поводяться як важковиховувані.

У той самий час, багато дітей, що належать до групи ризику, виховуються в таких дисфункційних сім'ях, де хоча й немає проблеми алкоголю, проте є інші несприятливі чинники, що негативно впливають на розвиток особистості дитини. Таким дітям теж необхідна психологічна корекція з метою профілактики виникнення готовності до вживання психотропних речовин. Усе це зумовлює необхідність своєчасно діагностувати відхилення в розвитку особистості дитини, що детермінують виникнення адиктивної поведінки, і застосовувати методи психологічної корекції.

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 34

Безкоштовна робота

Закрити

Організація діяльності психологічної служби 1

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.