Правознавство 4

Є. О. Харитонов разом з класичними (речово-правовими та зобов’язально-пра­вовими) способами захисту права влас­ності виділяє такі, що випливають з різних інститутів цивільного права, й вимоги до органів державної влади й управління про захист інтересів від правомірного або не­правомірного втручання. Нада­на класифікація не істотно відрізняється від наведеної вище системи Є. О. Суханова, а точніше, відрізняється тільки назвами ос­танніх двох груп.

Аналізуючи представлені класифікації, необхідно відзначити, що питання визна­чення цивільно-правових способів захисту права власності є дискусійним. Більшість авторів будують класифікацію способів захисту права власності з урахуванням традиційного поділу на речово-правові і зобов’язально правові. Але поряд із цим надають різного тлумачення однаковим способам захисту права власності або ви­діляють «інші» групи способів захисту пра­ва власності, «спеціальні» способи захисту або такі, що «витікають з різних інститутів цивільного права», «позови до публічної влади» тощо.

Таким чином, основний напрям цивіль­но-правового захисту права власності по­лягає у застосуванні речово-правових спо­собів, що забезпечують повернення майна з чужого незаконного володіння, усуненні перешкод у здійсненні права власності та застосуванні зобов’язально-правових спо­собів, яким притаманне відновлення май­нової сфери потерпілого.

Розглянуті класифікації надають змогу проаналізувати й дослідити основні спосо­би захисту права власності, їх взаємодії і співвідношення між собою, надаючи змо­гу зрозуміти особливості певних категорій справ, що дає підставу для подальших на­укових досліджень і пошуку більш ефектив­них механізмів захисту прав власності.

Висвітлення визначених питань має важ­ливе теоретичне значення, але не менш актуальним є застосування цивільно-пра­вових способів захисту права власності в судовій практиці. Тому наступну статтю буде присвячено розгляду процесуальних особливостей цієї категорії справ у суді.

3. Необхідна оборона

Сутність необхідної оборони в кінцевому рахунку полягає в заподіянні шкоди нападни­ку для захисту правоохоронних благ. Але оскільки закон в рівній мірі охороняє всіх громадян, то правовій охороні підлягає і той, хто порушує закон, здійснюючи протиправні діяння. Тому заподіянім шкоди особі, що по­рушує закон при ситуації необхідної оборони, жорстко і строго регламентується. При недотриманні вимог закону особа, яка захищається від суспільно шкідливого пося­гання сама може стати правопорушником. Тому важливо враховувати вимоги (умови), які пред’являються до особи, яка використо­вує право на необхідну оборону.

Згідно з ч.2 ст.19 КУпАП, перевищенням меж необхідної оборони визнається явна не­відповідність захисту характерові і суспільній шкідливості посягання. Вирішальним при ви­рішенні питання про перевищення меж необ­хідної оборони є ступінь суспільної шкідливо­сті посягання, що й визначає межі допустимої шкоди за необхідної оборони. Наявна пряма залежність: що суспільно шкідливіше пося­гання, то ширші межі допустимої шкоди. Оче­видно, що завдання тяжкої шкоди тому, хто посягає, співрозмірне лише з посяганнями, які становлять значну суспільну шкідливість. За­вдана шкода має бути співрозмірною не тільки з суспільною шкідливістю посягання, а й з об­становкою захисту. Характер цієї обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, яка захищаєть­ся, й особи, що посягає.

Суспільну шкідливість посягання визна­чають цінністю блага, що охороняється зако­ном, на яке спрямоване посягання, і реальною загрозою завдання шкоди цьому благу з боку того, хто посягає. Більш значну суспільну шкідливість становлять посягання на здо­ров’я, свободу, честь і гідність людини, недо­торканність її власності та житла; менш небе­зпечними в цьому контексті є посягання на громадський порядок.

Пленум Верховного Суду України рекоме­ндує в цих випадках ураховувати характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захища­лася, й обставини, що могли вплинути на реа­льне співвідношення сил, зокрема: місце та час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищався, їх фізичні дані (вік, стать, стан здоров’я) та інші обставини [3].

Під час розгляду справ цієї категорії суди мають з’ясовувати, чи мала особа, яка захи­щається, реальну можливість ефективно від­бити суспільно небезпечне посягання іншими засобами та завданням нападникові шкоди, необхідної й достатньої в конкретній обста­новці для негайного відвернення чи припи­нення посягання.

Зазначене може свідчити про обстановку захисту, що в одних випадках складається яв­но на користь того, хто захищається (порів­няно сприятлива обстановка для того, хто за­хищається), або на користь того, хто посягає (несприятлива обстановка для того, хто захи­щається). Таким чином, порівняно сприятли­вою обстановкою захисту для особи, яка за­хищається, слід уважати таку, за якої особа, що захищається, має й усвідомлює явну пере­вагу над особою, яка посягає.

Несприятливою обстановкою захисту є та­ка, за якою реальні можливості з відвернення суспільно небезпечного посягання були май­же рівними або ж поступалися можливостям того, хто посягає. У цій обстановці особа, яка захищається, щоб успішно відвернути пося­гання, змушена завдавати нападнику тяжкої шкоди. Ця шкода є виправданою, оскільки лише вона є необхідною й достатньою для успішного відверненім посягання.

Якщо при необхідній обороні були пору­шені вимоги її пропорційності з посяганням або явна невідповідність захисту суспільній шкідливості посягання, при умисному вчи­ненні таких протиправних дій може наступи­ти перевищення її меж. Заподіяна шкода на­падаючому може бути визнана правомірною тільки в межах необхідності, тобто той хто захищається може застосовувати такі ж засо­би і знаряддя, як і нападаючий, а також запо­діяти нападнику таку ж шкоду, якою той йо­му загрожував.

Захист можна визнати правомірним і при заподіянні більшої шкоди, з тією умовою, щоб заподіяна шкода явно не перевищувала шкоду загрози, яка в цьому разі не була необ­хідною. Тобто, завдана шкода повинна бути достатньою лише для відбиття посягання. При цьому необхідно враховувати такі обста­вини, як:

1.несподіваність посягання;

2.психологічний стан особи, яка захища­ється;

3.можливість діяти по-іншому.

При визначенні меж необхідної оборони в кожному конкретному випадку потрібно вра­ховувати кількість нападників та їх захисників. Як уже зазначалось, і про що свідчить наве­дений вище приклад, одна лише присутність на стороні нападника осіб, які схвалюють йо­го дії і можуть у будь-який момент взяти участь у нападі, робить його небезпечним. Тому, якщо є підстави побоюватися, що ро­дичі чи приятелі нападника, схвалюючи його злочинні дії, можуть приєднатися до нього, особа, яка захищається, вправі захищатися більш інтенсивними засобами порівняно з тим, які вона застосувала б при відсутності зазначених побоювань. Потерпілий або свідок суспільно небезпечного посягання має право вдатися до активного захисту, не кличучи ні­кого на допомогу, хоча у нього і була можли­вість звернутися за допомогою до інших гро­мадян. Тому присутність при захисті інших осіб не є обставиною, що свідчить про відсу­тність стану необхідної оборони або переви­щення її меж.