Традиційні та інноваційні методи викладання історії в школі

Вступ

Історія впровадження активних форм та методів навчання є яскравим прикладом закономірностей перебігу інноваційних процесів. Активне навчання виникає як альтернатива існуючій системі навчання, спонукає до активних пошуків. Тому першочерговим завданням сьогодення є модернізація традиційного навчального процесу, серед яких останнім часом простежується два основних напрямки: технологізація навчання, спрямування його на досягнення гарантованих результатів та моделювання навчання з логічним поєднанням елементів традиційного та інноваційного навчання.

Незважаючи на наявність великої кількості літератури з проблеми впровадження активних форм та методів навчання, аспект їх класифікації, групування за певними ознаками є мало вивченими, оскільки залишаються недостатньо висвітленими питання основних характеристик активних форм та методів навчання. Одні дослідники вважають, що визначальним чинником в творенні активних форм та методів є педагогічні ідеї щодо підвищення ефективності навчального процесу (В.В.Давидов, Е.Е.Вяземський, М.Н.Васлева). Друга група дослідників розрізняє активні методи вивчення історії за домінуючими ознаками тих чи інших форм чи методів. Так, К.Баханов, О.Козлова, О.Мариновська, С.Шевченко визначають як моделі гру, дискусію, як технології розвивальне, проблемне та активне навчання.

Вчителі-практики повсякчас опиняються пе­ред проблемою пошуку оптимальних форм організації роботи учнів у класі, які сприяли б кращому засвоєнню нового матеріалу. У навчанні історії здебільшого використовується комбінований урок. Така увага до цього типу уроків виправдана стратегічною метою вчителя — поєднати в навчаль­ному процесі декілька рівноцінних дидактичних цілей. Разом з тим надмірне захоплення одно­типними уроками схематизує навчально-виховний процес в очах учнів, позбавляє його структурної багатогранності, що, в свою чергу, негативно впли­ває на їхню пізнавальну активність. З огляду на це питання доцільності нестандартних форм уроків (уроки-турніри чи мандрівки, вистави чи телемости тощо) набуває особливої актуальності.

Як правило, в основі нестандартних уроків пе­реважає елемент ігрової діяльності (ігровий метод навчання). Психолого-педагогічний аспект ігрової діяльності для дітей середнього шкільного віку вбачаємо в тому, що вона, гра, є вагомим засобом формування світогляду учнів. Адже відмова дітей вії гри як засобу пізнання є не одномоментним, швидкоплинним актом, а довготривалим процесом. З нього приводу Г. Кулагіна, яка стояла біля витоків історичної гри як форми організації навчан­ня, стверджує: «Чимало педагогів, визнаючи, що в дошкільному віці гра є необхідністю і головним видом діяльності дитини, забувають про те, що і впродовж наступних років вона залишається од­ним із головних засобів і умов розвитку інтелекту школяра». На наш погляд, слушними є й вис­новки тих педагогів-практиків, які вважають, що на певному етапі (головним чином — на початку другого ступеня навчання) дитяча психіка зазнає «перенасичення» знаннями, а це призводить до втрати інтересу до навчання.

Здебільшого вчителі використовують ігрові еле­менти з метою перевірки домашнього завдання, закріплення матеріалу уроку чи теми[4]. Такий підхід, зрозуміло, є виправданим. У випадку закріп­лення нового матеріалу одна з заключних частин уроку відбувається у невимушеній, творчій атмос­фері. Що ж до підсумкових уроків за темою, то використання нестандартних форм його організації дає змогу вчителеві послідовно (і, зазвичай, непо­мітно для учнів) закріпити в їхній пам'яті основні дати, поняття, актуалізувати увагу на головних персоналіях та визначних суспільно-історичних процесах.