План

1. Виховання естетичної культури

2. Верховинець Василь Миколайович

3. Форми організації позакласної виховної роботи. Характеристика окремих форм.         

2. Верховинець Василь Миколайович

Верховинець Василь Миколайович (справжнє прізвище Костів) (1880—1938) — український композитор, диригент і хореограф, перший теоретик українського народного танцю. Василь Верховинець, автор багатьох музикознавчих праць, етнограф,викладач хорових дисциплін, теорії музики та гармонії, хоровий диригент, співак, хормейстер і хореограф, музичний і громадський діяч «… він був не тільки високообдарованою людиною, — говорив М. Т. Рильський,- але й людиною неабиякої освіченості та широких культурних інтересів».

Народився в с. Мізунь (нині Старий Мізунь Долинського району Івано-Франківської області) 5 січня 1880 р. в родині селянина-бідняка.

Розстріляний 11 квітня 1938 р. Реабілітований у квітні 1956 р.

У 12 років успішно закінчив сільську школу і поїхав вчитися у бурсу при Ставропігійському інституті (Львів), де готували слухачів для духовної та учительської семінарій.

1899 року Василь Миколайович закінчує учительську семінарію в Самборі з дипломом «Городського народного вчителя» і починає педагогічну діяльність на посаді викладача співів у народних школах села Бережниці, а згодом в Угринові Калушського повіту.

Він виявляє себе як неабиякий хормейстер і актор. Перейшовши до «Русько-народного театру» виступає на сцені з провідними партіями в музичних постановках. Василь Миколайович мав непоганий, поставлений голос — лірично-драматичний тенор.

У 1906 році Микола Карпович Садовський організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і В. М. Верховинець, якому доводиться переїхати з Галичини до Києва. 1907 р. до трупи Садовського серед інших акторів було запрошено Є. Долю — майбутню дружину Верховинця, прекрасну актрису, що виконувала ролі травестів.

У театрі Садовського Верховинець працює над створенням сценічних образів. Киян чарували його тенор і майстерна гра в ролях Петра («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Левка («Майська ніч» М. Лисенка), Йонтека («Галька» Монюшка), Вашека («Продана наречена» Б. Сметани), Андрія («Катерина» М. Аркаса).

Згодом переходить на хормейстерську та диригентську роботу. Одночасно успішно закінчує теоретичний клас школи М. В. Лисенка під керівництвом професора Г. М. Любомирського. Певний час він працює разом із відомим хормейстером-диригентом О. А. Кошицем. Ним була написана велика кількість хорів, революційних маршів та романсів на слова Л. Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та інших українських поетів.

Великі досягнення Верховинця у справі хореографії. 23 листопада 1910 року у театрі Садовського відбулася прем'єра комічної опери Лисенка «Енеїда». Особливо цікавими були веснянки карфагенянок і гопак на Олімпі у постановці Верховинця. Цікавим був танець молоді біля корчми, поставлений ним же для драми І. Франка «Украдене щастя» (прем'єра 7 березня 1912 р.). Винахідливо скомпоновані і поставлені Василем Миколайович обрядові «хори веснянок» в п'єсі «Маруся Богуславка» мали винятковий успіх у глядачів.

Навесні 1915 року Верховинець виходить із трупи Садовського і переходить до театру під керівництвом І. О. Мар'яненка. В цьому колективі був хормейстером-диригентом і хореографом.

Користуючись змогою бувати у різних куточках України завдяки гастролям театру, Верховинець глибоко вивчає побут і творчість українського народу. Він багато часу досліджував українські народні танці, проводив етнографічні дослідження, записував традиційні танці та танцювальні кроки в українських селах, ним записані танці «Роман» і «Гопак», «Василиха», «Шевчик», «Рибка». Також Василь Миколайович записав українське весілля. Книга «Українське весілля» у 1912 р. стала його першою науковою працею. Друга праця «Українські танці» (1913 р.) стала результатом наполегливих пошуків у царині народних танців.

На той час становище в галузі хореографії залишало бажати кращого. В. М. Верховинець говорить: «Українського балету ще не було і нема, він ще в народі як матеріал. Те, що ми до цього часу бачили на сценах, на забавах та вечірках,- це тільки слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка».

З метою створення міцної теоретичної бази для дальшого розвитку національної хореографії Верховинець пише книгу «Теорія українського народного танцю» (1919). Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. «Теорія українського народного танцю» витримала 5 перевидань. У 1923 р. публікується ще одна праця В. М. Верховинця — збірка дитячих ігор з піснями «Весняночка», в якій викладається методологія роботи з дітьми.

У 1919 — 1920 роках Василь Верховинець викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У 1920—1932 рр. — керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927—1928 рр. — був керівником хору Харківського драматичного театру.

1930 року Харківський оперний театр здійснив постановку першого українського балетного спектаклю «Пан Каньовський» (муз. М. Вериківського та Ю. Ткаченка). В. М. Верховинець був запрошений як співпостановник цього спектаклю. У цьому ж році Василь Миколайович у Полтаві створює «Жінхоранс» — жіночий колектив театралізованого співу. Ансамбль подавав пісню, супроводжуючи її ритмічними рухами, що відтворюють певний образ, підказаний змістом твору. Це був новий оригінальний жанр театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень, танців.

П. П. Вірський писав: «Здобутки створеного ним вокально-хореографічного ансамблю „Жінхоранс“ — це наша класика, це яскрава сторінка в історії української хореографії. Кращі традиції „Жінхорансу“ свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР».

У 1933—1934 рр. на Одеській кіностудії Іван Петрович Кавалерідзе працював над картиною «Коліївщина», сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно він також брав участь у зйомках фільму і як актор.

У 1927 і 1932 рр. його двічі заарештовували у Полтаві по звинуваченню у приналежності до СВУ, але за відсутністю доказів він був звільнений. 23 грудня 1937 року його знову заарештували. Верховинець звинувачувався у злочинах, як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації. Після нещадних багаточасових допитів Верховинець визнає себе винним і стверджує, що у 1919 р. в Полтаві брав безпосередню участь в організації повстанського виступу проти Радянської влади. Слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести неіснуючу вину допитуваного. Наголошувалось на тому, що Верховинець займався активною боротьбою проти Радянської влади протягом 20 років її існування. Василя Миколайовича звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі, у тому, що він нібито протягом 1928—1930 рр. відновив повстанську організацію у Полтаві і одночасно встановив зв'язок з активістами націоналістичної організації в Харкові.

Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 р. в місті Києві приговорила В. М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р.

7 липня 1957 р. Спілка композиторів України звернулася до військового прокурора з проханням реабілітації композитора. 25 квітня 1958 р. Василь Миколайович Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.

Спадщина

для хору — «Заграй, кобзарю» (сл. Х.Рябоконя), «Ой зацвіла папороть» (сл. В.Чумака), «Лісові дзвіночки» (сл. П.Тичини), «Грими, грими, могутня пісне!» (сл. Д.Загула), «Більше надії, брати!» (сл. В.Чумака) та ін.,

солоспіви і дуети на сл. Лесі Українки, І.Франка, О.Олеся, М.Рильського, П.Тичини та ін.,

дитячі пісні;

музика до народних танців і театральних вистав;

обробки революційних пісень;

запис понад 400 українських нарродних пісень і танців.

Книги

«Українське весілля» (1912);

«Теорія українського народного танцю» (К., 1919, 4-е вид. 1991) — перше в українській хореографії дослідження;

збірник для дітей «Весняночка» (X., 1923, 5-е вид. 1990).

Якби навiть Василь Верховинець не створив нiчого, окрiм «Теорiї українського народного танцю», то й цього було б досить, щоб поставити його iм’я в один ряд з вiдомими творцями української народної культури першої половини XX ст. Адже ця праця стала першою спробою систематизації й узагальнення творчих досягнень українцiв у галузi народного танцювального мистецтва. У зазначенiй роботi В. Верховинець не тiльки зiбрав надзвичайно цiнний фольклорний матерiал, а й науково опрацював його, зробивши основою при постановцi українських народних танцiв.

Наукова праця «Теорiя українського народного танцю» – не лише пiдсумок етнографiчних пошукiв науковця, а й стихiя його життя. Адже так склалося, що весь життєвий шлях Василь Миколайович пов’язав з українським народним мистецтвом, особливо з танцювальним i пiсенним фольклором. Танець i пiсня настільки влилися в його особисте й творче життя, що стали суттєвою ознакою та покликанням цього видатного знавця народної культури, справжнього українця. Варто вiдзначити, що велика зацiкавленiсть етнографiчними матерiалами та практична дiяльнiсть на цьому ґрунтi дали змогу розкрити багатогранний талант митця – українського ком- позитора, фольклориста, хормейстера, хорео- графа, педагога та громадського дiяча.

Прикарпатська земля подарувала Українi багато славних синiв i дочок. Серед них i Василь Верховинець. Народився Василь Миколайович Верховинець (справжнє прiзвище – Костiв) 5 сiчня 1880 року в селi Старий Мiзунь на Івано-Франкiвщинi, в родинi малоземельного селянина.

Пiсля закiнчення сiльської школи дванадцятирiчний Василько їде вчитися до Львова у бурсу при Ставропiгiйському iнститутi, де в той час готувалися слухачi для духовної i учительської семiнарiї. То ж у 1895–1899 рр. здобував освiту в учительськiй семiнарiї у Самборi (тепер – Львiвська обл.). Отримавши диплом вчителя, молодий педагог починає викладати спiви в народних школах мiста Калуша, одночасно поєднуючи свою педагогiчну дiяльнiсть з роботою в «Русько-народному театрi», де працює хормейстером, виступає на сценi з провiдними партiями в музичних постановках.

У 1906 роцi в життi Василя Верховинця вiдбувається важлива подiя – зустрiч з корифеєм українського театру Миколою Садовським, який, помiтивши талант у юнака, запропонував йому роботу у своїй трупi. У Києвi, в театрi Садовського, з небувалою силою розкривається артистичний талант Верховинця, адже йому доводиться вчитися спiлкуватися i виступати на однiй сценi iз М. Заньковецькою, І. Мар’яненком та iншими видатними митцями. Майстернiсть Василя Верховинця як актора була помiчена в ролях Петра (опера «Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрiя (опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Левка (опера «Майська нiч» М. Лисенка) та в iнших рiзних за своїм сценiчним характером ролях. Та, не зважаючи на розкритi акторськi здiбностi, В. Верховинець переконується, що його стихiєю i улюбленою роботою на той час є хормейстерська справа, якiй вiддається повнiстю, поєднуючи з роботою диригента в театрi аж до 1918 року. Одночасно Верховинець успiшно закiнчив теоретичний клас школи М. Лисенка пiд керiвництвом професора Г. Любомирського.

Робота в театрi М. Садовського дала змогу також виявити великий iнтерес Василя i до етнографiчних та фольклористичних пошукiв. Пiд час численних гастролей по Українi молодий хормейстер глибоко вивчає побут i творчiсть українського народу. Його захоплення дає можливiсть зiбрати багатий етнографiчний матерiал, який стає базою всiєї теоретичної i практичної дiяльностi митця.

Так в результатi етнографiчних дослiджень у березнi 1912 року виходить у свiт наукова праця В. Верховинця «Українське весiлля» з повним записом весiлля у селi Шпичинцi Сквирського повiту, що на Київщинi, яка й дотепер не втратила своєї наукової актуальностi. Євдокiя Доля-Верховинець, яка стала вiрним другом i закоханою дружиною Василя Миколайовича, пригадує, що на цьому весiллi зафiксовано початки весiльних пiсень, якi згодом були записанi повнiстю1. «Українське весiлля» було опублiковане через два роки в науковому виданнi «Український етнографiчний збiрник» (К. 1914, т. 1), де В. Верховинцем було подано характеристику зiбраних матерiалiв, зроблено їхній порiвняльний аналiз iз записами М. Лисенка та І. Демченко. На час виходу у свiт працi «Українське весiлля» таких фольклорних записiв було вже чимало, але бiльшiсть iз них не покладено на ноти. До того ж записи В. Верховинця зробленi професiонально, що ще бiльше пiдвищувало цiннiсть фольклорного матерiалу.

Етнографiчнi пошуки Василя Миколайовича в галузi народної хореографiї увiнчалися фундаментальним дослiдженням «Теорiя українського народного танцю». В передмовi автор зазначив: «Я хочу дати першу спробу. Дальший же розвиток розпочатої роботи залежатиме вiд тих, хто постiйно живе з народом… Збирати танцювальний матерiал – це наш спiльний обов’язок, бо тiльки спiльними зусиллями зможемо показати, яка красива, рiзноманiтна й багата змiстом ця галузь народної етнографiї»2.

Дослiдження народно-пiсенної творчостi В. Верховинець поєднує з студiюванням народного танцю. І недивно, адже про тiсний зв’язок танцю й пiснi митець говорив неодноразово, називаючи пiсню сестрою, а танець – братом. Студiювання народної хореографiї та друкування роботи у 1919 р. стало не тiльки пiдґрунтям професiйного розвитку хореографiчного мистецтва в Українi, а й своєрiдною фiлософiєю українського танцю, де через пластику, музику i спiв постав безмежний свiт української душi.

У своїй працi В. Верховинець першим з українських фольклористiв дає назву майже всiм танцювальним рухам вiдповiдно до їхнього характеру i внутрiшнього змiсту. Автор, розглядаючи танець у тiсному зв’язку з пiснею, подiляє його на двi основнi групи: «пiд пiсню i пiд музику», а також виокремлює ще одну групу танцiв, якi починаються пiд пiсню, а далi супроводжуються iмпровiзацiєю музиканта3. У роботi придiляється велика увага iдеальному поєднанню музиканта з одного боку i танцюриста – з другого. Хочеться зазначити, що поява такого дослiдження викликана умовами, якi на той час склалися в розвитку народної культури. Це – необхiднiсть вiдмежування народного мистецтва вiд псевдонародного, розкриття українського танцю у всiй його красi i створення мiцної теоретичної бази для подальшого розвитку нацiональної хореографiї.

Василю Миколайовичу вдалося не тiльки подати теорiю українського народного танцю, а й закликати передовi мистецькi сили збирати та вивчати етнографiчний матерiал. Вiн дає свої поради з цього питання. Гостро критикуючи вульгаризаторiв українського танцю, автор, у своїх дослiдженнях, розповiдає про красу i силу справжнього мистецтва, глибоко проникає у психологiю народних танцiв. Доводить, що справжнiй народний танець – не бездушна, показна еквiлiбристика «трюкачiв в українськiй одежi», а своєрiдний прояв мовою хореографiї та пластики емоцiональних почуттiв народу. «Коли ми вивчимо самi й заохотимо iнших вивчати справжнiй народний танець, то тим самим збережеться його правдива краса й вiдновиться його слава, яку заплямували пародисти українського танцю», – говорить сам В. Верховинець.

Далі митець висловлює думку про необхiднiсть створення класичного нацiонального балету на базi народного танцювального матерiалу, синтезуючи народний танець з технiкою класичної європейської хореографiї. Хочеться нагадати, що Василь Верховинець є постановником першого українського балету «Пан Каньовский» М. Верикiвського, танцювальних сцен у «Наталцi Полтавцi» М. Лисенка.

Варто зазначити, що у 1935 роцi на першому мiжнародному фестивалi народного танцю, який відбувався у Лондонi, першу премiю одержав так званий «триколiнний гопак» Верховинця, завоювавши визнання свiтової громадськостi. Саме своєю творчою знахiдкою, своїм баченням та професiйним пiдходом Василь Миколайович Верховинець вивiв український народний танець на мiжнародну арену.

Дослiдження В. Верховинця, зокрема його «Теорiя українського народного танцю», вплинули на вiтчизняне хореографiчне мистецтво. Цю роботу високо оцiнили видатнi балетмейстери України Павло Вiрський, Лiдiя Чернишова, Вахтанг Вронський, Галина Березова, Наталя Скорульська, Олександр Соболь та iншi, створюючи на її основi яскравi хореографiчнi композицiї. Щиро вiтав роботу i поет Максим Рильський, назвавши В. Верховинця «чародiєм танцю».

У 1923 роцi публiкується ще одна вагома наукова праця Василя Верховинця – збiрка дитячих iгор з пiснями «Весняночка», у якiй, продовжуючи традицiї М. Лисенка, І. Стеценка, С. Русової, автор вибудовує власну концепцiю нацiонально-естетичного виховання дiтей та молодi, розробляє приципи етнопедагогiки. Велику увагу Василь Верховинець у «Весняночцi» придiляв аналiзу хореографiчного матерiалу.

Вихiд збiрки «Весняночка» як i працi «Теорiя Українського народного танцю» припадає на перiод активної педагогiчної та громадської дiяльностi митця. Крiм цього В. Верховинець працював викладачем хорового спiву на диригентських курсах при школi iм. М. Лисенка, керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського iнституту народної освiти, викладав у Київському музично-драматичному iнститутi, керував хоровою студiєю iм. І. Стеценка при Музичному товариствi iм. Леонтовича (Київ), хором Харкiвського музично-драматичного iнституту.

Слiд вiдзначити вагомiсть i композиторської дiяльностi В. Верховинця. Його праці належать пiснi («Бiльше надiї брати», «Грими, могутня пiсня»), хори («Ми дзвiночки», «На стрiмчастих скелях», «Облетiли пелюстки»), солоспiви, романси («Стежечка», «Гаї шумлять», «Ой чого ти, тополенько», «Марiя»), симфонiчнi композицiї, а також обробки українських народних пiсень («Та червоная калинонька», «При долинi») та iн.5

Ще однiєю вершиною творчого життя професора Верховинця, завершенням усiх його теоретичних i практичних пошукiв, iдей i задумiв було заснування ним жiночого хорового театралiзованого ансамбля «Жiнхоранс» у м. Полтавi. Створений у 1930 роцi за участю дружини Євдокiї ансамбль подавав пiсню в театралiзованому виглядi, супроводжуючи її ритмiчними ру- хами, якi вiдтворювали певний образ, пiдказаний змiстом самого твору. У такий спосiб пiсня немов народжувалася вдруге.

Зi своїм ансамблем Василь Миколайович об’їздив усю країну, показуючи людям красу народної пiснi i танцю. «Жiнхоранс» брав участь у Декадi української лiтератури i мистецтва у Москвi 1936 року, виступав у складi трупи Київського театру опери та балету iм. Т. Г. Шевченка, виконуючи поставленi Василем Верховинцем обрядовi танцi i хороводи в оперi М. Лисенка «Наталка Полтавка».

За вiсiм рокiв iснування ансамблю В. Верховинець поставив десятки вокально-хореографiчних композицiй: весiль i вечорниць, молодiжних гулянь i святкових дiйств, в яких у всiй своїй красi поставали народнi пiсня й танок. Цей новий жанр був пiдхоплений багатьма художнiми колективами України, iснує i розвивається й досi.

Характеристика роботи

Контрольна

Кількість сторінок: 16

Безкоштовна робота

Закрити

Основи педагогіки 5

Замовити дану роботу можна двома способами:

  • Подзвонити: (097) 844–69–22
  • Заповнити форму замовлення:
Не заповнені всі поля!
Обов'язкові поля до заповнення «ім'я» і одне з полів «телефон» або «email»

Щоб у Вас була можливість впевнитись в наявності обраної роботи, і частково ознайомитись з її змістом, ми можемо за бажанням відправити частини даної роботи безкоштовно. Всі роботи виконані в форматі Word згідно з усіма вимогами щодо оформлення даних робіт.