Діловодство та документознавство 2
План
1. Довідково-інформаційні документи
2. Стилі в українській мові
3. Орфоепічні норми
4. Автобіографія
5. Офіційно-діловий стиль
6. Евфонічні засоби сучасної літературної мови
7. Звіт
8. Особливості мови ділових паперів.
9. Темп мовлення
1. Довідково-інформаційні документи
Серед щоденної документації підприємств, організацій та установ, що висвітлює різні аспекти їхньої діяльності, найбільше довідково-інформаційних документів. Вони містять інформацію про фактичний стан справ в організації чи установі, є підставою для прийняття розпорядчих документів, а також мають допоміжний характер при організації документообігу. До основних документів цієї групи належать довідки, службові записки, звіти, повідомлення, оголошення та запрошення, протоколи, усі види ділової кореспонденції.
Довідка – це документ інформаційного характеру, що підтверджує факти з життя й діяльності громадян і різні обставини діяльності установ, організацій, підприємств. Довідки можуть бути особисті й службові.
Протокол № 4
м. Львів
загальних зборів акціонерів ВАТ „ПК-сервіс”
Присутні: 254 особи (реєстраційний листок додається).
Голова: Л.Г. Михайлюк
Секретар: Т.І. Павленко
Порядок денний
1. Звіт Правління про результати фінансово-господарської діяльності Товариства за 2004 рік.
2. Визначення основних напрямів діяльності Товариства на 2005 рік.
3. Переобрання членів Правління Товариства.
І. СЛУХАЛИ:
Звіт Голови Правління Даців Т.С. про результати фінансово-господарської діяльності Товариства (текст звіту додається).
ВИСТУПИЛИ:
Голова Спостережної ради Товариства Макеєва Л.П. – вказала на важливість внесення змін і доповнень до Положення про Правління Товариства.
Голова Ревізійної комісії Степанюк Р.О. – висловила зауваження Ревізійної комісії щодо фінансово-господарської діяльності Товариства за 2004 рік.
УХВАЛИЛИ:
1. Звіт Голови Правління Даців Т.С. схвалити.
2. Пропозицію Макеєвої Л.П. врахувати.
ІІ. СЛУХАЛИ:...
Голова (Підпис) Л. Г. Михайлюк
Секретар (Підпис) Т.І. Павленко
2. Стилі в українській мові
Слово стиль (з лат. stilus – паличка для письма) має кілька значень: 1) сукупність ознак, які характеризують мистецтво або індивідуальну манеру художника; 2) сукупність прийомів у використанні засобів мови, властива якому-небудь письменникові або літературному творові, напряму, жанру; 3) характерна манера поводитися, говорити, одягатися і т. ін.
У сучасній українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі з властивими їм підстилями:
1. Науковий:
2. Офіційно-діловий:
3. Публіцистичний:
4. Художній:
5. Розмовний:
6. Релігійний, або конфесійний:
Розмовний стиль
Розмовний стиль функціонує в сфері повсякденно-побутового спілкування. Цей стиль реалізується у формі невимушеної, непідготовленою монологічного або діалогічного мовлення на побутові теми, а також у формі приватної, неофіційної переписки. Розмовна мова функціонує лише у приватній сфері спілкування, в побутово-побутової, дружній, сімейної і т. д. Основними рисами розмовного стилю є вже зазначені невимушений і неофіційний характер спілкування, а також емоційно-експресивна забарвлення мови. Тому в розмовній мові використовуються всі багатства інтонації, міміка, жести.
Науковий стиль
Сфера суспільного діяльності, в якій функціонує науковий стиль - це наука. Провідне становище в науковому стилі займає монологічне мовлення. Цей функціональний стиль володіє великою різноманітністю мовних жанрів. серед них основними є: наукова монографія і наукова стаття, дисертаційні роботи, науково-навчальна проза (підручники, навчальні та методичні посібники тощо), науково-технічні твори (різного роду інструкції, правила техніки безпеки та ін), анотації, реферати, наукові доповіді, лекції, наукові дискусії, а також науково-популярна література.
Основні риси наукового стилю визначаються філологами:
1) логічною послідовністю;
2) упорядкованою системою зв'язків між частинами висловлювання;
3) прагненням авторів до точності, однозначності, стислості виразу при збереженні насиченості змісту.
Офіційно-діловий стиль
Офіційно-діловий стиль відрізняється стійкістю і замкнутістю. У ньому більшою мірою поширені клішірованія, штампованість, посилена нормативність.
Офіційно-діловий стиль - це сукупність мовних засобів, функція яких - обслуговування сфери офіційно-ділових відносин, тобто відносин, що виникають між органами держави, між організаціями або між ними, між організаціями і приватними особами в процесі їх виробничої, господарської, юридичної діяльності.
Незважаючи на відмінності у змісті та різноманітність жанрів, офіційно-діловий стиль в цілому характеризується рядом спільних рис. До них відносяться:
1)стислість, компактність викладу;
2)стандартна форма розташування матеріалу;
3)використання термінології, номенклатури, складноскорочених слів, абревіатури;
4)вжиття віддієслівних іменників, різних словосполучень, що служать для зв'язку частин складного речення (з тієї причини, що...);
5)оповідальний виклад, використання речень з перерахуванням;
6)переважаючий принцип його конструювання, прямий порядок слів у реченні;
7)переважання складних речень;
8)відсутність експресивної лексики;
9)він не індивідуальний.
Публіцистичний стиль
У цьому стилі реалізується мовна функція впливу (агітації та пропаганди), з якою поєднується суто інформативна функція (повідомлення новин). У публіцистичних творах зачіпаються питання досить широкої тематики - актуальні питання сучасності, що представляють інтерес для суспільства: політичні, економічні, моральні, філософські, питання культури, виховання, повсякденного побуту.
Характерні риси:
• економія мовних засобів, лаконічність викладу при інформативній насиченості;
• відбір слів і конструкцій з установкою на їх дохідливість (використання слів у прямому значенні, переважання простих синтаксичних побудов);
• наявність оборотів-кліше (як передає наш кореспондент);
• відсутність елементів індивідуального авторського стилю.
Художній стиль
Художній стиль як функціональний стиль знаходить застосування в художній літературі, яка виконує образно-пізнавальну та ідейно-естетичну функції. Для художнього стилю мовлення типово увагу до приватного і випадковому, за яким простежується типове і загальне.
У художньому стилі мовлення дуже широко використовується мовна багатозначність слова, що відкриває в ньому додаткові смисли і смислові відтінки, а також синонімія на всіх мовних рівнях, завдяки чому з'являється можливість підкреслити найтонші відтінки значень. На перший план у художньому тексті виходять емоційність і експресивність зображення
3. Орфоепічні норми
До орфоепічних норм прийнято зараховувати правила вимови звуків і звукосполучень та наголошування складів у слові.
У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних та приголосних звуків:
1.Голосні звуки [a], [o], [у], [e], [и], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають редукції.
а) звуки [a], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, напр.: [знати], [бувати], [д´ілити];
б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] вимовляється з наближенням до [у], напр.: [соуйуз], [соубі];
в) голосні звуки [e], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком [eи], [ие], напр.: [деиржава], [книежки].
2. Приголосні звуки вимовляються виразно, чітко (за нечисленними винятками):
а) дзвінкі приголосні звуки [д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з] ніколи не втрачають своєї дзвінкості, напр.: [рад], [гриб], [м’іг], [важ], [в’із]. Втрата дзвінкості може призвести до спотворення змісту слова, пор.: [рат´], [грип], [ваш], [м’іх].
Винятком з цього правила є вимова звука [г], який перед наступними глухими у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та кореневоспоріднених з ними вимовляється як парний йому глухий [х]: [лехко], [вохко], [н´іхт´і], [к’іхт´і], [д´охт´у].
б) глухі приголосні звуки [т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с] у середині слова перед наступними дзвінкими треба вимовляти як парні їм дзвінкі, а саме:
[д], [б], [г], [ґ], [ж], [дз], [дж], [з]
| | | | | | | |
[т], [п], [х], [к], [ш], [ц], [ч], [с]
в) звуки [в] та [й] в потоці мовлення змінюють свої артикуляційні властивості і наближають відповідно до голосних [у] та [і], тобто їх слід вимовляти як короткі нескладові звуки [ў] та [ǐ], якщо вони стоять:
- на початку слова перед приголосним, напр.:[ўчител´], [ǐти].
- у кінці слова після голосного, напр.: [знаў], [краǐ].
- у середині слова після голосного перед приголосним, напр.: [праўда], [знаǐти].
г) шиплячі звуки [ж], [ч], [ш], [дж] в сучасній українській літературній мові тверді, напр.: [жал´], [чого], [шчос´], [чудо], [черга], [плач], [джаз].
ґ) шиплячі звуки зазнають асиміляції у позиції перед наступними свистячими [з], [ц], [с], [дз], тобто вимовляються як відповідні їм свистячі і навпаки, а саме:
шиплячі: [ж], [ч], [ш], [дж]
| | | |
свистячі: [з], [ц], [с], [дз]
д) приголосні [д], [т], [з], [с], [ц], [л], [н], [дз] перед наступними м’якими з цього ряду вимовляються м’яко, однак їх м’якість, за винятком звука [л], відповідно до орфографічних норм, на письмі не позначається, пор.: сьогодні – [с´огод´н´і], літні – [л´іт´н´і], на місці – [нам’іс´ц´і], пальці –[пал´ц´і].
е) зазнають змін у потоці мовлення приголосні [д], [т]: у позиції перед шиплячими вони уподібнюються до шиплячих відповідно [дж], [ч], а перед свистячими вимовляються як [дз], [ц], напр.: підживити – [п’іджиевити] і квітчати – [кв’іч:ати], відзвук – [в’ідзвук] і здається – [здайец´с´а] або [здайец´:а].
є) звуки [дз], [дж] слід вимовляти як природні для української мови злиті, напр.: сиджу – [сиеджу], піджак – [п’іджак], дзвін – [дзв’ін], дзеркало – [дзеркало]. Вимова на їхньому місці інших звуків, зокрема [ж], [з] є грубим порушенням норм української мови і призводить до розхитування її фонетичної системи, яка складалася віками.
ж) правильно вживати звуки [г] і [ґ], пам’ятаючи, що саме вони можуть розрізняти значення слова, пор.: гніт – ґніт, гулі – ґулі, грати – ґрати.