Видавнича справа, книговидання та друкарство 8
План
1. Найдавніші рукописні українські шедеври.
2. Базові вимоги до професійних та особистісних якостей редактора.
3. Складові редакторської майстерності.
4. Поняття «редагування» і «цензура»: критерії розмежування.
5. Принципи редакторської діяльності І. Я. Франка в сучасній теорії і практиці редагування.
6. Редагування як нормативний, творчий та творчо-організаційний процес.
7. Етапи розвитку теорії редагування: загальна характеристика.
8. Аналіз і оцінка фактичного матеріалу.
5. Принципи редакторської діяльності І. Я. Франка в сучасній теорії і практиці редагування.
І. Франко вважав, насамперед, що видання повинно мати своє обличчя, свої ідеали, свою програму, певне коло авторів, читачів — бути ідейно спрямованим. Періодичне видання, на його тверде переконання, — це не заїжджа корчма, не притулок для всіх, де кожного однаково радо гостять — чи він аристократ чи демократ, поступовець чи ретроград, вузький націоналіст чи інтернаціоналіст. І. Франко вимагав високої принциповості, правдивості друкованого слова і тих, хто його ширить. Письменник вважав, що треба відразу визначити програму, напрям видань, а не загравати з читачами, аби більше було передплатників.Однією з важливих сторін роботи друкованого органу І. Франко вважав його організаторську роль — він гуртує літературні сили, виховує їх, сприяючи виробленню літературного смаку, вимогливості до себе, принциповості. Висуваючи ту чи іншу програму, письменник завжди зважав на думку товаришів, друзів, розсилав програму, план видання, просив подавати до них зауваження, пропозиції.Чільне місце в роботі Франка-видавця й редактора займали планування, добір матеріалу і авторів для опублікування. Важко було Франкові-редактору наперед планувати видання, не маючи надійних авторів, потрібних коштів, натрапляючи на опір з боку властей, поліції, буржуазних діячів. Проте навіть відчуваючи брак матеріалів, І. Франко не поміщав того, що суперечило його поглядам. Він завжди добирав твори за ідейним спрямуванням, глибоким змістом, літературно майстерні.Письменник щедро ділився своїм багатющим досвідом з молодими авторами, допомагав їм порадами, книгами, вказівками, зауваженнями і навіть матеріально. Взаємини редактора з літераторами були доброзичливими, приязними, без тіні зверхності, зарозумілості. І. Франко завжди знаходив час переглянути рукопис не лише вже відомого йому автора, а й початківця. Неоціненні заслуги І. Франка й у виробленні теоретичних принципів оцінки літературного твору. Оцінювати твір, вважає І. Франко, не можна з готовими вже догмами. Рецензент, спираючись на наукові підвалини, повинен сам розробляти шляхи й методи аналізу літературних творів, а не виводити якісь правила з самих цих творів. Він має добре знати закони художньої творчості, а також закони, принципи і методи її аналізу, вміти застосовувати їх до щораз нових питань, які висуває кожен конкретний твір.Як і від будь-якого дослідження, письменник вимагає від критичних, в тому числі й редакторських оцінок наукової глибини, аргументації, певної фахової кваліфікації. Критик, рецензент, редактор має уважно вивчити твір, простежити й розкрити причини помилок і вад. При вивченні твору слід простежити факти й доводи, шукати їх основ, встановлювати не вину чи заслугу, а причини й наслідок. Тут усе має бути продумане, аргументоване.Отже, оцінка твору, за І. Франком, повинна випливати з його об'єктивної вартості — ідейної і художньої.Підтвердженням і втіленням цих теоретичних принципів була практика Франка-редактора: його численні розбори й оцінки творів у рукописах, їх редакційне опрацювання.Отже, основні теоретичні принципи І. Франка-редактора — ідейність друкованого органу і твору, принциповість в доборі матеріалів для надрукування, колективізм у роботі, дбайливе, щире ставлення до літературної праці інших, творча допомога початківцям, високі, науково обґрунтовані критерії оцінки літературного твору — відіграли величезну роль у вихованні письменницьких сил, у розвитку жанрів української літератури, у поліпшенні ідейної і художньої вартості її творів. Названі принципи є актуальними й до сьогодні. Більшість вчених виділяє лише кілька з цих принципів, але сьогодні важливо звертатися до спадщини видатних українських письменників, видавців, бо вони постійно на часі і є дороговказом для майбутніх редакторів.
6. Редагування як нормативний, творчий та творчо-організаційний процес.
Норма — це параметр, список, шаблон, структура (модель) чи положення, які в оптимальних повідомленнях служать для вираження компонентів їх структури.
Серед норм редагування найперше слід виділити загальні (постулати) та конкретні.
Загальні норми редагування базуються на аксіомах теорії редагування. До числа аксіом теорії редагування, на нашу думку, належать такі:
— автор і реципієнт можуть по-різному оцінювати новизну повідомлення;
— автор і реципієнт можуть по-різному генерувати і сприймати модальність повідомлення;
— автор і реципієнт можуть використовувати для передачі повідомлення різні мови (коди), в яких аналогічні знаки (слова) можуть позначати відмінні образи й мати відмінні значення;
— автор і реципієнт можуть мати різні тезауруси, використовувані при породженні й сприйнятті повідомлення;
— автор і реципієнт можуть мати різну волю щодо необхідності сприйняття повідомлення.
На основі цих аксіом можна прийняти такі постулати теорії редагування:
— повідомлення обов’язково повинно містити нову для реципієнта інформацію;
— повідомлення повинно мати визначену модальність;
— повідомлення повинно бути адаптоване до часу, місця і ситуації, в яких його сприйматиме реципієнт;
— автор повинен використовувати мову й значення слів, відомі реципієнтам;
— повідомлення повинно бути адаптоване до тезаурусу реципієнта.
За видом норми редагування доречно класифікувати на суспільні (в тому числі юридичні, естетичні, етичні, політичні й релігійні), композиційні, інформаційні, лінгвістичні, психолінгвістичні, логічні, видавничі, технічні.
За типом норми редагування доречно класифікувати на норми-параметри, норми-списки, норми-шаблони, норми-моделі та норми-положення.
За іншими ознаками норми доречно класифікувати на: а) зафіксовані й незафіксовані; б) об’єктивні та суб’єктивні; в) настроювані й ненастроювані; г) загальні й галузеві; ґ) встановлені й невстановлені.
Етапи творчого редагування.
До творчих методів редагування належать такі, які, з одного боку, не базуються на нормах, а, з іншого, їх доцільність, та навіть і необхідність, підтримує більше половини осіб, які оцінювали повідомлення як експерти (редактори, рецензенти, наукові редактори, реципієнти тощо). Редактор може пропонувати авторові творчі виправлення щодо всіх без винятку елементів структури повідомлення. Творчі виправлення можуть стосуватися вибору форми повідомлення, його композиції, методівподачі матеріалу, образів, апарату, прагматики тощо. При цьому методи редакційної творчості редактор повинен використовувати не лише стосовно повідомлень художніх стилів, а стосовно публіцистичних і наукових стилів.
Одна з основних відмінностей між творчими і нетворчими виправленнями полягає в тому, що нетворчі виправлення (приведення повідомлення у відповідність із нормами), загалом для авторів є обов'язковими, а творчі - зовсім не обов'язкові. Тому редактор повинен дуже обережно пропонувати їх авторам. У творчому редагуванні можна виділити такі етапи: виникнення задуму, його визрівання, реалізація та перевірка. Як бачимо, процес творчості у часі є тривалим, а тому редактор повинен не поспішаючи обдумати свої наміри, критично оцінити і лише після цього пропонувати їх авторам.
Творчо-організаційний процес іншими словами можна назвати всебічний: Цей процес має включати не лише, те що відноситься до творчої роботи редактора з авторським оригіналом, а й те, що безпосередньо не пов’язане з творчим процесом, але впливає на кінцевий результат. Це значна за обсягом організаційно-редакційна діяльність редактора: пошук і вибір автора, робота з ним на різних стадіях редакторського аналізу авторських оригіналів, промоція видань, вивчення кон’юк тури видавничого ринку.