І. Мольєр – творець жанру „високої комедії”

Жан-Батіст Поклен, що обрав собі сценічний псевдонім Мольєр (1622-1673), написав 37 п'єс в жанрі комедії.

Творчість Мольєра ділять на дві половини. Спо­чатку він виявив себе у мандрівній трупі як актор-імпровізатор і драматург. У цих виставах-імпровізаціях панували традиції народної ренесанс­ної комедії масок — commediadell'arte, які сягали корінням римської елліністичної комедії (Плавт) і вистав середньовічних акторів-гістріонів. Від ко­медії масок Мольєр успадкував фарс — прийом сценічного комізму, заснований на обігруванні жит­тя тіла: бійки і лупцювання, втеча і погоня, переховування у незручних місцях, передражнюван­ня, сварка і непристойне глузування тощо...

У 1658 році Мольєр приїздить в Париж. Йо­го гра сподобалася Луї XIV, якому тоді було 20 років. Він подарував Мольєровій трупі розкішне, побу­доване ще кар­диналом Рішельє при­міщення — Па­ле Ройяль, з яким пов'язані останні, 15 найплідніших років у житті і творчості драматурга.

Найкращі комедії, написані в ці роки, такі: «Кумедні манірниці», дуже популярний в Ук­раїні XIX ст. «Жорж Дан-ден», «Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп», «Скнара», «Міщанин-шляхтич» «Хворий, та й годі!» Під час вистави цієї комедії, де Мольєр грав роль комічно хворого Аргана, у нього стався крововилив у горло, від якого він помер.

За життя Мольєр користувався підтримкою ко­роля. Проте драматург нажив собі ворога в особі-церкви, яка переслідувала його довгі роки.

Мольєр створив жанр високої комедії. Суть її полягає у серйозному, соціальне забарвленому змісті. З одного боку, Мольєр в дусі часу широко ко­ристується готовими сценічними і психологічними кліше, зокрема масками, які ще в античності вияви­ли Арістотель («Етика») чи Теофраст («Характери»), або тими, що прийшли з ренесансної комедії. Се­ред його улюблених персонажів — невірна дружи­на, дотепні і заповзятливі слуги, хвальковитий дво­рянин, невіглас-бюргер; є й нові комічні типи: нетя­мущий і самовпевнений лікар, ображений на весь світ меланхолік та ін. На перший погляд, кожна з таких масок діє відповідно до заздалегідь заданого характеру. Проте драматург не просто кепкує з абстрактних людських типів, а виводить конкретні соціальні типи. Деякі сюжети підійшли б для психо­логічно напруженої драми. Так, в «Тартюфі» він бере на кпини орден єзуїтів, в «Міщанині-шляхтичі» — так зване дворянство мантії. В «Дон Жуані», хоча й ви­користовує популярний напучувальний сюжет, ро­бить Дон Жуана вільнодумцем і лібертеном. Сміх Мольєра носить здебільшого сатиричний, викри­вальний характер. Той же Тартюф — це не просто смішна людина, а соціальне зловісна, небезпечна постать. Подібних комічних персонажів Шекспір чи Логге де Вега не виводили.

Як і Шекспір, Мольєр любить переплітати кіль­ка сюжетних ліній, виводити дублюючі мотиви. Наприклад, закоханих панів комічно наслідують закохані слуги.

ІІ. Історія створення комедії «Міщанин-шляхтич».

У 1669 році ко­роль Людовік XIVприймав у своъй резиденції у Версалі турецьких послів на чолі з Солима-ном-агою. Турків змусили довго чекати, а потім запросили їх до галереї Нового Палацу, при­браної надзвичайно розкішно. Король сидів на троні, і на його вбранні було діамантів на чотирнадцять мільйонів ліврів. Однак Соли-ман-ага та його почет не виказали очікуваного захоплення. Турецькі посли зробили вигляд, начебто в Турції всі носять костюми з діаман­тами. Поведінка гостей не сподобалася коро­лю, і він наказав придворному драматургу Мольєру і композитору Люллі написати п'єсу, в якій би висміювалися турки. Так був створе­ний «Міщанин-шляхтич».

Прем'єра п'єси відбулася 14 жовтня 1670 року в Шамборі. Після вистави комедію почали критикувати з усіх боків. Вище това­риство зрозуміло, що у творі висміювалися не стільки турки, скільки представники арис­тократії та буржуа, які хотіли здобути дво­рянські титули. Адже п'єса являла собою па­родію на мораль і спосіб життя вищих кіл суспільства. Найбільше обурення у велико­світської публіки викликав образ Клеонта, кот­рий не тільки не приховував свого низького походження, а навпаки, підкреслював його, проголошуючи, що титули і звання не мають жодного значення, бо головне для людини — це її розум та високі моральні якості (честь, гідність, правдивість тощо).

Особливості жанру. За змістом «Міщанин-шляхтич» є зразком соціально-побутової ко­медії, у якій розкриваються норми моралі і життя буржуазії та аристократії. Однак у п'єсі наявні також елементи любовної комедії. Конфлікти твору поділяються на два види: соціальні (стосунки між різними класами — аристократами і буржуа) і психологічні (зіткнення здорового глузду, розуму із при­страсним бажанням Журдена стати дворя­нином; любовні лінії: Клеонт — Люсіль — Дорант, Дорант — Дорімена — Журден, Журден — Дорімена — пані Журден, Ков'єль — Ніколь).

Автор майстерно поєднав соціальний зміст із любовною інтригою, що зробило його п'єсу цікавою для глядачів. У захопливій розва­жальній формі він повчав публіку, нагадуючи про людську гідність, про необхідність дола­ти ниці пристрасті і зберігати за будь-яких обставин честь, розум і власну особистість.

Характерною особливістю твору є те, що за формою це комедія-балет. У п'єсу було включено пісні, танці, музичні інтермедії. Жанр, створений Мольером для придворних розваг, автор наситив гострим викривальним пафосом. Музичні й танцювальні номери, органічно поєднані з текстом, сприяли по­глибленню психологічних характеристик ге­роїв, підкреслювали ті чи інші їхні риси, роз­кривали абсурдність їхньої поведінки та аморальність вчинків. Церемонія посвяти в «мамамуші» стала кульмінацією комедії, ос­кільки манія Журдена сягає у цій сцені край­ньої межі, і вся безглуздість його намагань та моральна ницість виявляються особливо яскраво.

Згідно із правилами класицистичної комедії дія розвивається навколо одного головного персо­нажа і одного головно­го конфлікту (у п'єсі — це прагнення Журдена потрапити до вищого товариства), що визначає всі сюжетні лінії твору (долю Люсіль, Клеонта, Ков'єля, Ніколь, стосун­ки Доранта й Дорімени).

Композиція п'єси від­значається послідов­ністю, внутрішньою ло­гікою та гармонійністю. Відповідно до законів класицизму твір скла­дається з п'яти дій, четверта дія містить куль­мінацію п'єси, а п'ята — розв'язку.

Комедія «Міщанин-шляхтич» не багата на зовнішні події. Основну увагу в ній приділено діалогам, що розкривають характери дійових осіб та стосунки між ними. Як у всіх творах класицизму, персонажі п'єси Мольєра є ху­дожнім узагальненням якоїсь певної при­страсті, моральної риси чи слабкості. Так, Журден охоплений манією стати аристокра­том, Дорант — втілення світської розбеще­ності, а Клеонт — честі та людської гідності, Ков'єль і Люсіль уособлюють здоровий глузд тощо.

У комедії зберігається класицистичне пра­вило трьох єдностей. Дія відбувається протя­гом одного дня і в одному місці — в домі Журдена. Як і вимагали закони класицизму, в комедії діють не царі, полководці, міфічні чи історичні герої, а персонажі із сучасного Мольєрові життя. Поряд із представниками вищих класів це буржуа і люди з народу. Мова героїв не пишна та величава, як у трагедіях, а наближена до розмовної.

Ле Потр: Вистава комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич» у Версалі. Гравюра

Разом з тим п'єсі Мо­льєра властиві й нова­торські риси. Драматург поєднав комедію харак­терів (у центрі уваги ав­тора знаходиться ха­рактер, його цікавить передусім моральна сут­ність персонажів) з коме­дією інтриги (саме напру­жена інтрига сприяє повному виявленню характерів, причому про­відну роль відіграє розиграш, вигаданий Ков'єлем). Мольєр узяв своїх героїв з реальної дійс­ності, зумів показати саму їхню суть, головне в цих характерах. Мольєрівські персонажі го­ворять природно й невимушено, мова їх інди­відуалізована, що також було новим для дра­матургії того часу.

Митець орієнтувався на смаки не вищих кіл суспільства, а широкої публіки. Народні оцінки того, що відбувається в домі Журдена, ви­словлюють слуги Ков'єль і Ніколь. Невипад­ково останнє слово в комедії належить саме Ков'єлю, який сміється з Журдена: «От йо­лоп, так йолоп». Устами слуги виражена точ­ка зору і самого автора, який дотримувався демократичних принципів у мистецтві.

Новим для класицистичної комедії було й використання елементів народного театру. Вплив фарсової традиції відчувається і в ко­мізмі зовнішніх ситуацій (сцени сварки вчи­телів, церемонія посвяти Журдена в «мама-муші», що супроводжується його побиттям), і в сценах, побудованих на недоречностях та непорозуміннях (сцена сварки закоханих). Прийоми буфонади, притаманні народному театру, знаходимо в епізодах, де зображують­ся поява пана Журдена у новому вбранні та уроки, які він бере у своїх вчителів. Окарикатурення Журдена (як він одягається, кла­няється, вимовляє звуки) сприяє викриттю ганебного плазування буржуазії перед арис­тократією, яка того не варта. Численні пере­одягання героїв також пов'язані з народним театром. Яскраве видовище карнавального типу, створене в комедії Мольєра, походить з італійської комедії дель арте.

Сатира у комедіях Мольєра завжди включала в себе громадський сенс. Комедіограф не малював портрети, не фіксував другорядні явища дійсності. Він створював комедії, які зображували побут і характери сучасного суспільства, але для Мольєра це було формою вираження соціального протесту, вимог соціальної справедливості.

Мольєр писав комедії, а це означає, що його увагу привертали порушення норм людської природи, відхилення від природних інстинктів заради надуманих цінностей. У його комедіях зображені два типи „глупців”: ті, які не знають своєї природи і її законів (таких людей Мольєр намагається навчити, привести до пам’яті), і ті, які свідомо калічать свою або чужу натуру (таких людей він вважає небезпечними, які потребують ізоляції). На думку драматурга, якщо природа людини зіпсована, вона стає «нравственным уродом»,фальшиві, оманливі ідеали лежать у основі брехливої, зіпсованої моралі. Мольєр потребував суворості, розумного обмеження особистості; свобода особливості для нього – не сліпе наслідування поклику природи, а уміння підкорювати свою натуру потребам розуму. Тому, його позитивні герої розсудливі і при своєму розумі.

В основі комедійного конфлікту у Мольєра ми знаходимо антитезу пристрастей і здорового глуз­ду, яка в комічному плані була розроблена ще у Боккаччо (довірлива закохана вдовиця і кмітливий, собі на умі чернець), а в трагічному — у Шекспіра (пристрасний, довірливий Отелло і холодно-підступний Яго). Носіями того і того у Мольєра ви­ступають два окремих, протилежних за характером персонажі; умовно назвемо їх протагоніст і анта­гоніст. У Мольєра пристрасть і здоровий глузд ка­рикатурно збільшені і доведені до комічної гіпербо­ли, тобто до гротеску (це важлива основа комічного у Мольєра).

Схема сюжету, як правило, така: протагоніст виступає як украй простодушна і довірлива людина, до того ж засліплена якоюсь манією, самонавіюван­ням. Ця манія заважає йому сприймати події «такими, якими вони є», об'єктивно ставитися до оточуючих. Цим користується антагоніст — холодний і бездушний раціоналіст, егоїстич­на і підступна людина. Самозасліплення протагоніста він використовує для свого егоїстичного задуму, спрямованого, як пра­вило, проти самого протагоніста. Нап­рикінці комедії відбувається перипетія, коли нарешті полуда спадає з очей само-засліпленого протагоніста. Антагоніста вик­ривають, торжествує істина.