Структуры второстепенных членов предложения в произведениях Т.Г. Шевченко

Вступ

ШЕВЧЕНКО Тарас Григорович [25.II (9.III) 1814, с. Моринці, тепер Звенигородського р-ну Черкас. обл. — 26.II (10.III) 1861, Петербург; похований на Чернечій (тепер Тарасовій) горі побл. м. Канева Черкас. обл.] — український поет, художник, мислитель. Народився в сім’ї селянина-кріпака. Наймитував. Учився грамоти у сільського дяка. З 1829 жив у м. Вільні, з 1831 — у Петербурзі. 1832 відданий у науку до живописця В. Ширяєва. 1838 Шевченка викуплено з кріпацтва і того самого року прийнято до Петербурзької AM, де він став учнем К. Брюллова. 1840 в Петербурзі вийшла його всесвітньовідома збірка поезій «Кобзар». Закінчивши 1845 AM, Шевченко, повернувся в Україну, де займався мистецтвом, літературною і науковою діяльністю. 5 квітня 1847, після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, членом якого Шевченко був, його заарештували і заслали в солдати із забороною писати й малювати. Десятилітнє заслання не зламало Шевченкового духу. В ув’язненні він написав одні з найкращих в українській літературі зразки лірики, зокрема на історичні теми, а також повісті російською мовою переважно на сюжети однойменних поем, створив цикл мистецьких творів. Після повернення до Петербурга 1858 працював над новими поетичними і мистецькими творами. Для недільних шкіл видав підручник — «Букварь южнорусскій» (1861). В 1860 Шевченку було присвоєно звання академіка з гравірування Петербурзької AM.

Шевченка називають основоположником нової української літературної мови. Нова українська літературна мова почала формуватися у кінці 18 — на початку 19 ст. Поштовхом до цього стали пробудження національної самосвідомості української інтелігенції, її потяг до вивчення своїх історичних і фольклорних джерел, увага до народної мови. Активними учасниками процесу творення української літературної мови на народній основі були І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, А. Метлинський, Л. Боровиковський, Є. Гребінка та ін. Пошук шляхів розвитку української літературної мови завершився у творчості Т. Шевченка. Твори Т. Шевченка характеризують такі дві найголовніші особливості: 1) орієнтація на весь український народ, на весь обшир України; 2) прагнення згуртувати народ навколо важливих суспільних ідеалів: антикріпосництва, дем. ладу, національної самосвідомості.

Творчість Т. Шевченка відповідно до її ідейно-тематичної спрямованості збігається в цілому з трьома головними відтинками його життя: від викупу з неволі до арешту (1838 — 47), часом ув’язнення і заслання (1847 — 57) та періодом після заслання (1857 — 60). Перший період представлений такими тем. циклами: осмислення характерних ознак життя свого народу, його сімейно-побутових традицій та етнічних особливостей, усвідомлення стосунків свого народу з сусідніми, заглибленість в історичне минуле, критика сучасних поетові суспільства і д-ви. Поезія цього періоду сповнена пост. епітетів (блідий місяць, біле личко, карі очі, далекий край), у ній переважає дієсл. рима (убив — заблудив, літає — запитає, гомонить — одпочить), використовується поширений у фольклорі паралелізм (Тече вода в синє море, Та не витікає; Шука козак свою долю, А долі немає). Саме в цей час засвідчується освоєння Т. Шевченком осн. джерела профес. поезії — пісенного фольклору. Частина творів («Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки») присвячена історичній тематиці. Тут закономірно з’являється лексика, пов’язана з війною і військом: гармати, запорожці, жупани, могили, байдак, орда, бунчуки, сотник, отаман, гетьман. До першого періоду творчості Т. Шевченка належать також поеми «Сон» («У всякого своя доля»), «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим...», містерія «Великий льох». Три ідеї проймають ці твори: цар. самодержавство, сперте на кріпосництво, має бути повалене; майбутнє України — у федерації вільних слов’ян. народів; політ. свобода — запорука вільної праці і справжнього патріотизму. У названих творах вже менше пост. епітетів, їх заступають авторські, породжені метафор. осмисленням дійсності: прокляте лихо, чисте серце, засмучені очі, латані поли, благі літа. Це вже нові засоби худож. зображення дійсності. У поезіях періоду заслання Т. Шевченко глибоко розробляє пісенний жанр. Спираючись на фольклор, він творить свої, позначені яскравою індивідуальністю і високою художньою майстерністю пісні, які перегукуються з усім багатоманіттям фольклорних тем, сюжетів, образів. Ще до заслання Т. Шевченко написав «Давидові псалми», в яких широко використав церковнослов’янізми. У творах періоду солдатчини він знову звертається до цього джерела, вводячи церковнослов’ян. елементи у творах, в яких використовуються біблейські сюжети («Царі»), а також у поезіях, що відображають суспільного життя України, напр.: врата, град, на стогнах, отроки, стенає, не узрю, драгий, возстану, благовістить, прозябають, благодать, о здравії, братія, сиріч, возобновленнії, ніже, милосердіє, во дні они, возвисили та ін. Наростає тенденція до творення складних прикметників (крутоберегий, пишно-чепурний, вінценосний, світло-молодий) та іменників, поєднаних прикладковим зв’язком (діточки-дівчата, слізьмиводою, друже-брате і под.).

Т. Шевченко мав непересічні знання із старої і нової історії, прекрасно орієнтувався у живописі, знав і глибоко розумів класичну музику. Все це відбивалося у лексиці його творів, особливо ост. періоду життя — після заслання. Звертаючись до бібл. та антич. сюжетів, поет використовує назви відповід. кра’їн, міст, річок, народів і под. (Віфлієм, Іудея, Голгофа, Сіракузи, Колізей, Тібр, Скіфія), імена реальних людей, богів старогрец. і рим. пантеонів, міфіч. істот (Декій, Нерон, Алкід, Венера, Юпітер, Зевс, Пріап, Фавн, Медуза, Кіпріда), слова на означення етногр. і екзот, реалій (гіменей, гінекей, єлей, легіони, віссон, смоква, бурнус) і под. Ця лексика доповнюється новотворами Т. Шевченка оцінного типу, створеними за церковнослов’ян. зразком: злозачаті, худосильний, довготерпеливий, медоточивий, злототканий, вбогодухий і под. Вона ж є основою образів, які входять у структуру віршів філос. спрямування: про роль митця у сусп-ві, про значення пророчого слова, про майбутнє України тощо. У цей же період поет сміливо використовує абстр. лексику старослов’ян. походження: суєта, чудеса, беззаконіє, криводушіє, правда-мста, скорбь, печаль та ін.

Творчість Ш. — особливе явище як в історії української літератури, духовної культури взагалі, так і літературної мови. Розвинувши у своїй поезії важливі суспільні ідеї — рівності й братерства суверенних народів, створення гуманного суспільства, в якому розкриваються найкращі людські якості, привернувши увагу народу України до сучасного й минулого своєї батьківщини, поет майстерно втілив їх у художніх текстах. Максимально залучаючи до літературної мови багатства народної мови, він увів у мовно-літературну практику абстр. лексику — новотвори, церковнослов’янізми, інтернаціоналізми. Завдяки творчості Шевченка українська мова постала перед світом як одна з розвинених літературних мов.

Мета курсової роботи: дослідження структури другорядних членів речення у творах Т.Г.Шевченка.