Правоведение 3
План
1. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин
2. Поняття про треті особи
3. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору
4. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору
Список використаної літератури
1. Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин
Для виникнення цивільних процесуальних правовідносин необхідні певні передумови. До них, як правило, відносять:
1) норми цивільного процесуального права; 2) процесуальну правоздатність; 3) юридичні процесуальні факти.
Норми цивільного процесуального права — це загальні правила поведінки, сформульовані як владні веління, спрямовані на регулювання відносин, що складалися в зв'язку із здійсненням правосуддя в цивільних справах. Норми цивільного процесуального права носять загальний характер, у них знаходить вираження загальний варіант взаємної поведінки суду чи інших учасників процесу, який найбільш повно відповідає інтересам втілення правосуддя.
Цивільно-процесуальна норма як загальне правило поведінки звернена до суду й учасників процесу. Вона дозволяє окреслити межі поведінки не одного конкретного суб'єкта, а всіх, хто звертається в суд і стає учасником процесу.
Таким чином, в нормі цивільного процесуального права проявляється нетипове, що характерне для конкретних процесуальних ситуацій. За допомогою процесуальних норм забезпечується цілеспрямований правовий вплив на поведінку суду й учасників процесу в одному, загальному для всіх напрямку.
Положення про те, що норми цивільного процесуального права є передумовою виникнення, цивільних процесуальних правовідносин, має глибокий практичний зміст. Для виникнення будь-якої цивільної процесуальної правовідносини необхідна наявність норми права, що передбачає дану правовідносину. Воно впливає із закріпленого цивільним процесуальним законодавством дозвільного способу правового регулювання цивільних процесуальних відносин, передбачених ст. 1 ЦПК, і для законності судової діяльності має принципове значення.
Норми цивільного процесуального права, які є необхідними передумовами цивільних процесуальних правовідносин, характеризують цивільні процесуальні правовідносини і з точки зору формулювання суб'єктивних прав та обов'язків їх суб'єктів. Тому доречно звернути увагу на те, що досить-таки часто цивільні процесуальні правовідносини характеризуються як «владовідносини». Н. Б. Зейдер, наприклад, стверджував, що суд, займаючи головне становище, є ведучим, основним суб'єктом правовідносин, всі ж інші його суб'єкти мають становище, підлегле суду.
Дані твердження перенесені майже в усі підручники з курсу цивільного процесу. Разом з тим їх правильність і практична корисність викликають серйозні заперечення. О. Т. Боннер цілком обгрунтовано вважає, що при характеристиці цивільних процесуальних правовідносин проявляється відома однобічність, надмірно підкреслюється владний характер стосунків суду з учасниками процесу. Влада суду в цивільному процесі зводиться в основному до двох моментів: 1) суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням; 2) суд вершить правосуддя в цивільних справах, ім'ям держави вирішує справи по суті, а судові постанови, що вступили в законну силу, обов'язкові для всіх державних установ, підприємств, колгоспів та інших кооперативних і громадських організацій, службових осіб, громадян і підлягають виконанню на всій території держави.
Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин прийнято вважати процесуальну правоздатність. Причому правоздатність трактується стосовно всіх суб'єктів цивільного процесуального права і, врешті-решт, визначається як абстрактна передумова володіти всіма допустимими цивільним процесуальним правом правами та обов'язками. Таке трактування цивільної процесуальної правоздатності, рівно як і визнання її передумовою виникнення всіх без винятку цивільних процесуальних правовідносин, не відповідає законодавству і носить цивілістичний характер. Так, ст. 100 ЦПК «Цивільна процесуальна правоздатність» дозволяє зробити висновок, що правоздатності, єдиної за змістом для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, немає. Нею володіють тільки позивач, відповідач та треті особи, оскільки у відповідності з названою статтею здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки визнається за всіма громадянами незалежно від їх походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, місця проживання та інших умов, а також за державними підприємствами, організаціями, їх об'єднаннями, іншими громадськими організаціями, що користуються правами юридичної особи. Намагання обгрунтувати наявність єдиної правоздатності у всіх суб'єктів цивільного процесуального права лише підкреслюють неможливість цього.
Інше становище в цивільному праві, де правоздатність — загальна властивість усіх суб'єктів цієї галузі права. Кожний суб'єкт цивільного права може мати будь-які права й обов'язки та бути суб'єктом будь-яких цивільних правовідносин. На відміну від цього в цивільному процесуальному праві немає правоздатності, яка була б єдиною для сторін, третіх осіб, судових представників, прокурора, органів державного управління, .свідків, експертів, перекладачів. Так, стороною, третьою особою може бути будь-який громадянин. Свідком же може бути не будь-яка особа, а та, якій відомі факти, що мають значення для справи. Експертиза призначається у випадках, коли необхідні спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки чи ремесла. Тому ці знання потрібні для того, щоб бути експертом, і т. д.
Чи можна при цьому вважати цивільну процесуальну правоздатність передумовою всіх цивільних процесуальних правовідносин? Мабуть, ні. її мають тільки громадяни та юридичні особи, яким надаються рівні та однакові можливості участі в цивільному процесі, тобто особи, які можуть бути можливими суб'єктами цивільних спорів, а це — сторони й треті особи. Щоб отримати судовий захист, треба вступити в процес і брати в ньому участь тільки як сторона чи третя особа.
Виходячи з названих причин, гадаємо, що як передумова виникнення цивільних, процесуальних правовідносин виступає не процесуальна правоздатність, а право суб'єктність. Процесуальна правосуб'єктиість — це специфічна властивість суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носієм прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини.
Таким чином, поняття «суб'єкт цивільного процесуального права» і «процесуальна Правосуб'єктність» за своїм змістом співпадають, бо суб'єкт права — це особа,яка має правосуб'єктність, тобто особа, яка потенціально може бути учасником цивільних процесуальних правовідносин. Правосуб'єктність закріплює коло осіб, які можуть бути суб'єктами прав і обов'язків, конкретизує тим самим коло правовідносин, що виникають на основі правосуб'єктності. Процесуальна Правосуб'єктність є ступінню реалізації норм цивільного процесуального права, реальною передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, однак єдиної для всіх абстрактної процесуальної правосуб'єктності немає, а має місце Правосуб'єктність суду, сторін, третіх осіб, прокурора, свідків і т. д.
Процесуальна Правосуб'єктність має свій зміст. Він структурований і складається з двох елементів: 1) можливості мати права і нести обов'язки (правоздатність); 2) можливості до самостійного здійснення прав і обов'язків (дієздатність). Для всіх суб'єктів цивільного процесуального права, крім сторін та третіх осіб, у складі правосуб'єктності процесуальна правоздатність невіддільна від процесуальної дієздатності, носить спеціальний характер. У правосуб'єктності ж сторін і третіх осіб міцного зв'язку між процесуальною правоздатністю та дієздатністю, як відомо, немає, а процесуальна правоздатність являє собою рівну можливість у цивільному процесі зайняти становище і мати процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи. Саме виходячи з цього процесуальна правоздатність та дієздатність сторін і третіх осіб зі своїм специфічним змістом формулюється в цивільному процесуальному законодавстві (ст. ст. 100, 101 ЦПК). Оскільки правоздатність та дієздатність у складі правосуб'єктності інших учасників процесу носять спеціальний, а не загальний характер і не відображають загальних властивостей всіх суб'єктів цивільного процесуального права, то і формулювати їх зміст у спеціальних статтях закону було б зайвим з точки зору юридичної техніки.
Таким чином, цивільна процесуальна Правосуб'єктність для кожного суб'єкта цивільного процесуального права специфічна.
Відповідно до закону цивільна процесуальна правоздатність сторін виникає з моменту народження (ст. 100 ЦПК); дієздатність, як правило, належить тим громадянам, що досягли повноліття.
Правосуб'єктність судових представників визначається по-іншому. Відповідно до ст. 116 ЦПК особи, які не досягли повноліття чи над якими встановлено опіку чи піклування; адвокати, які прийняли доручення про подання юридичної допомоги з порушенням правил, встановлених законодавством України, а також особи, виключені з колегії адвокатів; судді, слідчі, крім випадків, коли вони виступають у ролі батьків, опікунів, піклувальників або як представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі, не можуть бути представниками в суді.
У змісті процесуальної правосуб'єктності свідків, експертів також є свої особливості. Відповідно до ст. 42 ЦПК не можуть бути свідками особи, нездатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні показання, а також представники в цивільній справі або захисники в кримінальній справі по обставинах, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням обов'язків представника або захисника.
Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, судом призначається експертиза (ст. 57 ЦПК)- Тому цивільна процесуальна правосуб'єктність експерта визначається його спеціальними знаннями. Якщо особа не володіє такими знаннями, то на підставі закону вона повинна відмовитися від дачі висновку (ст. 59 ЦПК), оскільки в такому випадку ця особа не має процесуальної правосуб'єктності і не може бути експертом.
Цивільна процесуальна правосуб'єктність перекладача визначається знанням мов і т. д.
Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин, крім норм права і процесуальної правосуб'єктності, є юридичні факти. Юридичні факти — названі в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими законодавець пов'язує виникнення, зміни чи припинення правовідносин, суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, звершені у визначеній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про порушення цивільної справи стороною, прийняття суддею заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик в суд свідків, експертів, повідомлення зацікавлених осіб про день слухання справи, відмова від позову, укладення мирової угоди сторін і т. п.).
У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів відноситься і бездія учасників цивільного процесу. Процесуальна бездія — це невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов'язків виступають, як правило, засоби процесуального понукания, що носять у цивільному процесі обмежений характер,— привід свідка, штраф тощо (ст. 44, 172, 173 ЦПК).
Викликають заперечення визначення процесуальних бездій як невикористання свого процесуального права '. Ця думка не відповідає закону, дозвільному способу правового регулювання процесуальних відносин. Процесуальною бездією — юридичним фактом — довелось би вважати неподачу позовної заяви, скарги, невступу у справу як зацікавленої особи та ін.
Юридичними фактами як передумовою виникнення, зміни і припинення процесуальних правовідносин є і події, але їх особливість полягає в тому, що події самі по собі не викликають процесуальних наслідків, вони можуть бути тільки приводом до звершення дій учасниками процесу. Так, факт смерті однієї із сторін не може викликати припинення провадження справи. Провадження в справах у такому випадку припиняється через дію суду — ухвалу про припинення провадження в цивільних справах.
В залежності від наявних умов, з якими законодавець пов'язує ті чи інші юридичні наслідки, розрізняють прості та складні юридичні факти. Коли юридичним фактом служить одна умова, то це простий юридичний факт, наприклад залучення судом другого відповідача (ст. 105 ЦПК), виклик свідків та інших осіб (ст. 90 ЦПК) тощо. Але найчастіше в цивільному процесі зустрічаються складні юридичні факти. Для виникнення процесуальних правовідносин, наприклад між позивачем та судом першої інстанції, необхідно звершити дві дії: позивач повинен подати позовну заяву, а суддя прийняти її в провадження. Такий складний юридичний факт прийнято називати юридичним складом.
Врешті-решт для юридичних процесуальних фактів характерно і те, що закон у ряді випадків передбачає форму звершення тієї чи іншої дії, а також її документальне оформлення. У цьому випадку вимоги форми, документального оформлення мають конститутивне значення. Якщо вказані вимоги не дотримуються, то передбачені законом процесуальні наслідки не наступають. Так, зацікавлена особа може порушити цивільну справу для захисту своїх прав чи інтересів, що охоронюються законом, тільки шляхом подачі в суд позовної заяви (ст. ст. 4, 5 ЦПК). Згідно ж зі ст. 137 ЦПК позовна заява подається в суд у письмовій формі. Вона повинна містити в собі; 1) назву суду, до якого подається заява; 2) точну назву позивача і відповідача, їх місцепроживання або знаходження; 3) зміст позовних вимог; 4) виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; 5) значення доказів, що стверджують позов, та ряд інших реквізитів.
Якщо заява не відповідає цим вимогам, суддя вирішує залишити заяву без руху, про що повідомляє позивача та надає йому строк для виправлення недоліків. Якщо позивач у встановлений строк не виконає перераховані в ст. 137 ЦПК вимоги, позовна заява вважається недійсною і повертається позивачу (ст. 139 ЦПК).