ПЛАН

1. Різні підходи до проблеми націоналізму

2. Структура та функції держави як базового інституту політичної системи суспільства

1. Різні підходи до проблеми націоналізму

Націоналізм органічно випливає з вимоги кожної нації бути організованою в суверенну державу. Більшість дослідників беззаперечно пов’язують його з такою вимогою. Геллнер пише: «Націоналізм – це передовсім політичний принцип, за яким політична одиниця має збігатися з національною одиницею... Національне почуття – це почуття гніву від порушення цього принципу або ж почуття задоволення від його додержання. Націоналістичний рух приводиться в дію саме такими почуттями» (р. 1). Це означає (як визнає сам Геллнер), що кожен націоналістичний рух має бути сепаратистським, якщо народ, котрий його породив, перебуває в межах кордонів якоїсь більшої країни, і мусить прагнути прискіпливішого перегляду кордонів у тому разі, якщо представники одного народу компактно проживають на території двох або більше держав.

Попри вагомість авторитету науковців, які стверджують протилежне, наша позиція полягає в тому, що сприймати за визначальну ознаку націоналістичного руху вимогу суверенної державності означає помилково сприймати результат за причину. Сутність націоналістичного руху полягає в тому, що він претендує на представлення всіх членів національної спільноти вже тому, що вони мають спільні матеріальні і культурні інтереси. Він закликає своїх прибічників підкорити спільні інтереси (пов’язані з класом, релігією, партією тощо) тим інтересам, які вони поділяють з усіма іншими членами національних спільнот. Прикладом можуть бути ірландські націоналісти ХІХ століття, які опинилися поза політичним розмежуванням усього Об’єднаного Королівства на лібералів і консерваторів та відстоювали лише окремі ірландські інтереси щодо земельної реформи, перегляду кримінального законодавства, а зрештою запровадження автономного управління в Ірландії. З 1945 року націоналістичні партії Квебека, Фландрії, Шотландії та Уельсу закликали всіх представників національних спільнот вийти з лав загальнодержавних партій і разом з іншими представниками своєї національної спільноти шукати шляхів реалізації своїх спільних інтересів в ім’я національного згуртування.

Хоч і не всі, але більшість націоналістичних рухів такого роду мають у своїх програмах вимогу державної незалежності; але було б цілковито хибним відкидати bona fides (щиросердість) націоналістичного руху. Понад те, вкрай важко визначити ту межу, за якою прагнення до державної незалежності стає, з погляду лідерів націоналістичних рухів, засобом тиску при торгуванні, в ході якого можна домогтися й інших поступок включно з розширенням політичної автономії мало не до меж державності. Зрештою, офіційні програми націоналістичних рухів можуть і не містити вимоги про державну незалежність, якщо їх лідери дійшли висновку, що найкращий шлях до цієї найвищої мети – це розширення політичної автономії в середньостроковій перспективі. Так, хоч офіційно ірландські націоналісти домагалися автономії (самоврядування), їхній лідер Чарльз Стюарт Парнелл у своїй промові 1885 року заявив: «Жодна людина не має права встановлювати межі для нації; жодна людина не має права сказати своїй країні: «Ти станеш такою і на цьому маєш зупинитися». Тут немає про що сперечатися: навіть лідер націоналістів, який прагнув бути відвертим, не спромігся сказати, що є метою, а що – стратегією її досягнення.

Націоналізм як доктрина для універсального застосування вимагає від кожного цілковитої відданості власному народу. Тому право бути представником свого народу проголошується основоположним благом для кожної людської істоти. Націоналізм може набирати й вужчих (часткових) форм. У такому разі національне почуття означає наголос на політиці задоволення національних інтересів за рахунок інтересів інших країн і без урахування інших цінностей, як, наприклад, потреби в уникненні кровопролиття, поваги до міжнародного права або участі в міжнародному співробітництві шляхом укладення двосторонніх та багатосторонніх угод. Такі форми часткового націоналізму мають такий же стосунок до його загальної форми, як егоїзм до індивідуалізму. Егоїзм – це прагнення до задоволення власних інтересів без зважання на інтереси інших, а індивідуалізм – це доктрина, згідно з якою переслідувати власні інтереси дозволяється на тих же умовах, на яких інші можуть переслідувати свої. У вигляді добре розробленої ідеології цей підхід стає імперіалізмом; він використовується для узаконення захоплення державою якоїсь території, не заселеної представниками її народу, або з метою заселення території ними, або ж із метою отримання від володіння нею певного зиску (зазвичай військового чи економічного).

Як ідеологія націоналізм дає конкретну відповідь на питання про те, що може бути основою для об’єднання людей. Таким чином, він неодмінно протистоїть ідеологіям, котрі дають іншу відповідь. Яскравий приклад – класичний марксизм із його гаслом «Робітники не мають країни». (Марксова теорія історії, як здається, стала інтелектуальним боржником націоналізму, взявши ідею Гегеля про колектив як рушійну силу історії, але перенісши поняття колективності з націй на класи.) Націоналізм також іде врозріз із тим, що ми могли б назвати «персоналізмом», – позицією, лаконічно викладеною у вислові Е. М. Фостера: якби йому довелося обирати між тим, чи зрадити свою країну, чи зрадити своїх друзів, він сподівався на те, що в нього вистачило б сміливості зрадити свою країну. Така позиція – утвердження моральної первинності особистих стосунків – нещодавно отримала подальший розвиток у творах низки американських письменниць-феміністок (див., напр., Noddings). Протилежним персоналізму з його захопленням людськими стосунками і відторгненням усіх зовнішніх обов’язків є «космополітизм». Він проголошує, що всіх людей об’єднують у принципі одні й ті само інтереси (див., напр., Beitz). Зрозуміло, що як персоналізм, так і космополітизм однаковою мірою заперечують націоналізм.

Водночас на практиці націоналізм здатний сполучатися з ідеологіями лібералізму, соціалізму та комунізму незважаючи на притаманний їм космополітизм, якщо він проголошується абстрактно. Повсюдно у світі націоналізм посідає перше місце, а інша ідеологія йому підпорядковується, визначаючи зміст національного ідеалу. Гасло Сталіна «Соціалізм (тобто комунізм) в одній країні» стосується й усіх інших ідеологій, приписуючи їм форми соціальної організації, які закладаються просто в національну матрицю. Більшість інтелектуалів відчувають певний дискомфорт від такої постановки питання.

Три підходи до аспектів націоналізму

У розгляді спектів націоналізму виділяється три основних підходи.

Відповідно до формалістичної концепціїнаціональна спільність виникає через самоствердження народу, що володіє специфічними подібними характеристиками в мові, віруваннях, поданнях, історичному досвіді, поводженні й т.п. Культурне обґрунтування націоналізму незміннодоповнюється твердженням державної спільності.

Такого родуконцепції найчастіше створюються як опис і перерахування тих або інших рис даного народу - незмінно позитивних – в ідеологічних побудовах, які имманентно йому властиві й відрізняють його від іншихнародів.

При більше уважному розгляді з'ясувалося, що кожна з характеристик, що вважається властивих даних націй у цілому й отличающей її від інших, лише дуже умовно виконує таку роль. Так, існують помітні діалектичні розходження навіть у літературній арабській мові (іракський, єгипетський, єменський і т.д.), не говорячи вже про том. що розмовні мови значно відрізняються другвід друга. Далеко не всі араби є мусульманами, а відповідно багато мусульманських народів не мають ніякого відношення до арабів. Історична спадщина різних арабських країн дуже відрізняється другвід друга. Все це разом узяте свідчить про умовність терміна “арабські нації”, що дало підстави говорити про “страновом” або “державний” націоналізмі серед арабів, так само як і іншихнародах (єгипетський, сірійський, йорданський, суданський, алжирський і т.д.).

Проте, на рівні суспільної свідомості, що популяризує вираження, як у політичної, так і в художній культурі, досить сильно звучать твердження загальноарабської єдності. Це проявляється здебільшого в тих ситуаціях, коли виникає протиставлення “арабського миру” іншому миру або якій-небудь його частині. Так відбувається, наприклад, у відносинах арабських країн із Заходом або Ізраїлем, хоча й тут виникають всілякі ситуації.

Не виправдується й положення, досить популярне в націоналістичних ідеологіях, що нації формується на основі “загального характеру”, менталітету, історичного досвіду й т.д. Як ми знаємо, культура всякого складного суспільства полиморфна, і в тому самому народі можна знайти всілякі прояви. Тяжіння до загальних подань і підтримка єдності - продукт особливих умов і обставин, що ставляться до тому досить пізньому періоду світової історії, коли й формуються нації.

Релятивістські концепціїприпускають, що ідентичність етносу або нації формується завжди стосовно деякого зовнішнього фактора: відчуття погрози з боку якоїсь етнічної групи в конкуренції за доступ до ресурсів,за владу, за територію. Видні дослідники-соціологи відкидають культурологічну концепцію этничности або нації як міф. Як вонидумають, культурні характеристики - не стільки об'єктивні фактори, скільки конструкції, що стимулюють почуття ідентичності які поєднують дану групу й легитимизирующие її вимоги. Таким чином, ідентичність детермінована інтересом даної спільності, цей засіб або стратегія в боротьбі за соціально значимі ресурси й привілеї. За допомогою цієї стратегії досягається консолідація раніше аморфної спільності, виробляється її мобілізація па досягнення загальних цілей - або ж цілей, видаваних за загальні. Природно, що такі вимоги формуються в опозиції стосовно інонаціональної групи населення, або що займає пануюче положення, або виявляється в чисельних меншостях.

Зогласно релятивістському підходу, нації виникає й формується, насамперед, як продукт самосвідомості й волі до єдності, а риси культурної спільності й специфічності створюються в процесі налагодження національного співробітництва й взаємодії. Тому культурні характеристики можуть виникати або втрачатися, підсилюватися або послаблятися залежно від ступеня налагодження внутрішніх зв'язків і від ситуації взаємодії нації із зовнішнім миром. Воля до твердження національної єдності спрямована не тільки на изживание внутрішніх конфліктів і локальних обмежень, але насамперед на зміцнення могутності нації перед особою її сусідів і світових суперників. Тому природним супутником націоналізму є війна

Також і держава трактується прихильниками релятивістської концепції як, насамперед інститут, що затверджує сукупну волю даних націй і представляющий її інтересів у відносинах з іншими народами.

Однак релятивістський підхід ще не дає можливості об'єктивного соціологічного виявлення змісту процесів національної консолідації. Що позитивного містить у собі націоналізм, настільки очевидним образом нарушающий інтереси інших національних груп? Чому культурно-ідеологічні фактори грають настільки більшу роль у твердженні національної консолідації? Більше змістовні відповіді на ці питання дає культурно-комунікативний підхід.

Культурно-комунікативний підхіддо націоналізму заснований на виявленні значення факторів комунікаційної єдності, що виникає в суспільстві в ході інтенсивного господарського розвитку, супроводжуваного ростом міст, розвитком утворення, ростом грамотності, поширення друкарства й періодичних видань. Саме посилення інтенсивності комунікацій приводить до формування загальної національної мови, розповсюджуваногоякхудожньою літературою, так і періодикою, школами й академіями, словниками й енциклопедіями. Це сприяє подоланню різнорідності населення, подоланню внутрішніх границь, розходжень міжхазяйновито специфічними регіонами, корінним і стороннім населенням. Навпроти, виникає загальний ринок і загальна держава, а виходить, і постійне спілкування, загальна зацікавленість у друг другу. Для цього й потрібно розширення утворення й загальна мова, досить різноманітний по словнику й засобам вираження, але разом з тим єдиний для всього народу. Мова й стає найважливішим засобом, як диференціації культури, так і її національної інтеграції. Так, у Франції протягом декількох століть центральний уряд вживав енергійних заходів для твердження єдиної мови на основі паризького діалекту й придушення всіх інших діалектів. Ще кардинал Ришелье в середині ХVII в. заснував Французьку академію, поставивши їй як головний обов'язок турботу про “здоров'я французької мови, цементу єдності нації”. Під час французької революції й при Наполеоні були розгорнуті масові гоніння на місцеві прислівники в ім'я торжества уніфікованої мови. Але й у наш час, уже в 1994 р. французький уряд уводить закони, що забороняють надмірне використання іноземних термінів або виражень, їхнє введення, якщо існує французьке слово, що має той же зміст. Аналогічні вимоги висувають багато національних рухів в інших країнах, що домагаються консолідації своїх націй. 

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 14

Бесплатная работа

Закрыть

Политология 1

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.