План

1. Виникнення і зміст Демократії

2. Конституція та її призначення

Література   

1. Виникнення і зміст Демократії

Слово «демократія» (буквально — народовладдя) походить від давньо­грецького словосполучення, яким позначали державний лад, за якого вирі­шальна роль у прийнятті рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Вважають, що вперше слово «демократія» пролунало з вуст афінського стратега Перікла: «Ми називаємо себе демократією, оскільки на­ше управління перебуває в руках багатьох, а не кількох».

Незважаючи на те, що етимологія слова «демократія» немовби не викликає жодних питань, слід визнати, що це один із випадків, коли буквальний пе­реклад слова не може сприяти розумінню суті, а іноді цьому навіть заважає. Скажімо, якщо це влада саме народу, то кого можна (треба) достеменно точ­но вважати цим народом? Який обсяг влади може взяти на себе народ? Над ким народ цю владу здійснює? Чи може взагалі належати влада народові? От­же, треба визнати, що слово «демократія» позначає не тільки й не стільки явище влади у його живій конкретиці, скільки складну проблему (а ще точ­ніше — низку проблем), яку ніколи не можна розв'язати раз і назавжди.

Великий мислитель античності Арістотель розумів демократію (крайні форми якої не схвалював) як «такий устрій, коли вільно народжені й неіму-щі, становлячи більшість, матимуть владу в своїх руках»3, її засадою він вва­жав свободу, так само як засадою аристократії — доброчесність, а засадою олігархії — багатство4. З описаних Арістотелем більше ста політій5 збереглась лише одна — «Афінська поліція». Тому маємо найбільш докладні відомості про функціонування демократії саме в цьому давньогрецькому полісі. Афі­няни цінували і вміли берегти демократію і, дещо змінюючи форму, вона проіснувала тут (з двома короткочасними перервами, коли правили тирани) майже сто років — від середини Vст. до середини IVст. до н.е.

У центрі міста-держави розташовувалася площа — агора, де мешканці Афін провадили торгівлю і де громадяни збиралися для вирішення своїх спільних справ (на екклессію). Народні збори були найвищим органом дер­жавного правління, на яких вільні й рівноправні громадяни приймали рі­шення щодо найважливіших питань життя поліса. Своє ставлення до думок і пропозицій, які вносилися на розгляд зборів, вони висловлювали оплеска­ми, вигуками, сміхом, а також голосуванням. Рішення, яке підтримувала більшість учасників зборів, вважалося прийнятим і обов'язковим для вико­нання громадою.

Участь громадян у суспільних справах не обмежувалася народними збора­ми. Народ брав участь в адмініструванні через постійно діючі управлінські установи. В Афінах їх було близько тисячі, серед них — рада 500, яка визна­чала порядок денний зборів. Деякі з цих установ заповнювалися через вибо­ри, інші (таких було більшість) — шляхом жеребкування, причому кожен міг займати управлінську посаду тільки раз у житті.

Для громадянина Афін політика була природнім виявом суспільної актив­ності, не відокремленим від решти життя. Поліс і його справи сприймалися ним як продовження власного «я», а не щось відчужене й далеке. Проте в Афі­нах, як і в будь-якій іншій державі, ідеал державного правління дещо розхо­дився з реальністю, наповненою суперечностями і незгодами. Відомий аме­риканський політолог Р. Даль зазначає, що хоч участь громадян у суспільних справах тут була дуже високою, важко з певністю стверджувати про ступінь суспільної зацікавленості та участі у народних зборах різних суспільних про­шарків. Неоднаковим був, очевидно, і їхній вплив на прийняття рішень.

Політика була жорстокою грою, у якій гору часто брали особисті амбіції, родинні й товариські інтереси, а незгодних піддавали десятилітньому остра­кізмові. Є підстави думати, що збори відвідувала лише меншість громадян, а бідняки не мали на них істотного впливу. Окрім цього, саме громадянство було дуже обмеженим6. Навіть за часів найвищого розквіту демократії права­ми участі у народних зборах користувалися щонайбільше 40-50 тис. грома­дян, у той час коли в Афінах налічувалося 340-350 тис. мешканців. Жінки, раби і чужоземці були позбавлені права участі у суспільних справах. Та все ж це був перший досвід інституціолізованого, заснованого на законі, демокра­тичного правління, до того ж узагальненого теоретично. Тому він став важ­ливим загальнолюдським здобутком, вихідним пунктом аналізу феномену демократії.

Існує серцевинний набір певних критеріїв, за допомогою яких можна зро­бити висновок, наскільки в тих чи інших умовах розвинена демократія. До них належать елементи демократичного ладу, які існували вже в античні ча­си. Насамперед — це вільні громадяни, які є головними дійовими особами суспільного самокерування. Вони мають інтерес до суспільного життя, обіз­нані в ньому і власними силами та участю впливають на нього в тому напрямі, який вони вважають бажаним і правильним. Отже, недостатньо мати просто «населення», таких собі пересічних «мешканців», які ведуть відок­ремлене від усіх існування. Треба усвідомлювати, що без наявності вільних, гідних, таких, що поважають себе громадян, демократія по-справжньому відбутися не може. Становлення міцної і дійової демократії в нашій країні, втім, як і в умовах інших перехідних суспільств, є невіддільним від форму­вання свідомого громадянства, почуття громадянського обов'язку й готов­ності діяти для його втілення.

А чи має хтось право змушувати нас бути по-справжньому громадянами? Хіба ми не можемо залишатися осторонь суспільного життя і не ставати оті­єю юрбою на площі? Так, справді, немає такого закону, який би робив гро­мадянську активність обов'язковою. Але якщо усі будуть розпорошені по своїх домівках і дбатимуть винятково про свої приватні інтереси, демократія перетвориться на фікцію, на примарне ніщо.

Другим елементом, що формує основи демократичного ладу, є визнання усіх громадян рівними й рівноправними. Кожен учасник демократичного процесу, будь-якої демократичної процедури повинен знати й визнавати принцип формальної рівності громадян. Кожен голос важить стільки ж, скільки й будь-який інший голос. Це не означає знеособлення й нехтування унікальністю окремої неповторної особистості. Для того, щоб демократія запрацювала й давала наслідки, спільнота повинна стати тим механізмом, який перетворить свідомість, волю й сумління (як почуття обов'язку) кож­ного громадянина на його голос, котрий він віддасть за рішення, яке вважа­тиме істинним, за особу, яку вважатиме найбільш гідною (досвідченою, мудрою, наділеною чеснотами). Демократія зрівнює, виокремлюючи в кож­ній багатоманітній і складній натурі суспільне зорієнтовану складову, гро­мадянську сутність. І на момент вироблення спільного рішення кожен голос повинен бути однаково вагомим. Цей принцип наочно справедливий, його нема потреби доводити тим, хто отримав відповідне громадянське вихован­ня. У процесі судочинства усі мають бути рівними перед законом.

Демократія дійова тоді, коли спирається на свідомих та активних грома­дян, які взаємно визнають гідність і значущість один одного, вважають кож­ного іншого громадянина рівним собі. Цей ззовні формальний принцип рів­ності є однією із фундаментальних моральних засад демократії. Визнанням рівності живиться альтруїзм (принцип, який свого часу обґрунтував визнач­ний французький філософ О. Конт), котрий орієнтує людину на життя зара­ди інших. Людина відчуває себе невід'ємною часткою суспільства і сприй­має свою належність до нього як факт значущий і знаменний. Справді, гли­бинний сенс демократії полягає в тому, що вільний громадянин свідомо слу­гує товариству, громаді, громадянству. Тому послідовний та щирий демок­ратизм передбачає і зумовлює патріотизм.

Третім важливим елементом демократичного устрою є повага до спільно прийнятих рішень і готовність сумлінно виконувати їх. В основі цього прин­ципу лежить припущення (яке давно набуло характеру переконання), що рі­шення, прийняте внаслідок публічного обговорення, шляхом проголошен­ня і зіставлення різноманітних альтернатив і пропозицій, найчастіше буває найбільш прийнятним, виваженим і таким, що відповідає здоровому глуздо­ві. Спільна воля та спільні зусилля немовби допомагають подолати обмеже­ність і слабкість кожного окремо. Це надає особливої сили і значущості спільному рішенню. На цьому ґрунтується один із засадничих принципів де­мократії — принцип влади більшості, коли загальнообов'язковим вважаєть­ся рішення, за яке віддала свої голоси більшість тих, хто брав участь у голо­суванні.

У сучасному розумінні поняття «більшість» — це множина меншин, інтег­рована у певну політичну спільноту. Повага до прав меншості — одне із над­бань сучасної демократії, коли громадяни переконані в тому, що нема іншої влади, ніж вони самі. Громадяни — основа демократії, вони живлять демок­ратичний дух взаємною довірою й повагою до принципу рівності; спільна воля рівних перестає бути лише кількістю, вона стає виявом особливої якос­ті — вищим законом (про що буквально наголошувало давньоримське прис­лів'я: «Воля народу — вищий закон!»).

Перелічені вище першоелементи демократії поєднуються і втілюються з відповідною повнотою у виборах, які є сутнісно важливою ознакою цього ладу. Без справжніх виборів про демократію неможливо вести мову, хоч де­мократія жодною мірою не зводиться до виборів і не вичерпується ними. Для демократії вибори — це «момент істини», волевиявлення вільних грома­дян, творення влади, уособлення самокерування, спроможність дорослих і самодостатніх людей адекватно розуміти свої справжні інтереси й захищати їх зі знанням справи.

Елементарною вимогою для здійснення істинного вибору є обізнаність громадян у тих справах, щодо яких приймається рішення. Саме тому свобо­да зборів і свобода висловлення власної думки набувають за демократії вели­кого значення. Демократія нічого не варта без можливості звернутися до за­галу, без переконливої риторики й критики, коли увазі громади пропону­ються точки зору, аргументи, інформація — усе те, без чого важко прийняти правильне рішення. Тому демократія мусить затверджувати і підтримувати свободу слова, без якої неможливо вільно обговорювати нагальні потреби і знаходити оптимальні способи розв'язання проблем. За допомогою вільно­го слова і під його впливом формується й живе громадська думка — дійова сила демократії.

Та слово може використовуватися і на шкоду демократії, особливо, коли владу отримують некомпетентні й нечесні люди. В полісній Греції провідників (лідерів) називали демагогами, тобто тими, хто веде народ. Проте в умо­вах крайньої демократії, коли «влада належить простолюдові, а закони не мають верховенства», демагоги дістають змогу зловживати словом. Підлаш-товуючись під народні бажання, писав Арістотель, вони подекуди ставали могутніми, а роль державних інституцій зводилася нанівець7. Тому слово «демагог» згодом набуло негативного значення і ним почали називати ци­нічних пройдисвітів, які, маніпулюючи словами, обманюють народ. Але й народ часом добровільно погоджується на те, щоб бути обманутим, охоче вислуховує пропозиції демагогів і підтримує їх.

Отже, перелічені елементи демократії створюють певний її образ, який можемо зафіксувати, давши таке початкове визначення. Демократія — це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування).

Демократія заснована на прагненнях людей, що роблять вільний вибір, а не на спущеній згори меті. Якщо ж хтось (партія, вождь) накреслює мету, до якої маси «прямують колонами», то це не демократична, а авторитарна сис­тема. Громадянин за демократії не повинен уникати можливості й необхід­ності чинити вільний вибір. Функції вибору і самовизначення становлять основу особистості; людина вільна обирати й не може ухилитися від необ­хідності вибору. В одному з найперших новаторських підручників з основ демократії (який, до речі, мав ще й влучну назву «Демократія під запитан­ням») С. Соловейчик писав: «Сутність і сіль демократичної влади в тому, що вона і не є владою у звичному розумінні слова. В умовах демократії найбіль­ша влада належить не державі, не органам і організаціям, а людині. Але це влада не над людиною, а над самим собою. Управління собою»8.

Такий підхід передбачає насамперед соціальний зміст, соціальну спрямо­ваність демократії. Мається на увазі те, що демократія виникла й існує як намагання і можливість для людей вирішувати свої справи власними сила­ми. Демократія — це насамперед суспільне самоврядування, самокерування, самостійність (тут важливо підкреслити метафоричність слова «самостій­ність» — стояти міцно, тримаючись на своїй силі, дотримуючись власної правди і слідуючи власному вибору). Це система, яку А. Лінкольн визначав як «правління народу, через посередництво самого народу, для народу».

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 17

Бесплатная работа

Закрыть

Основы демократии 2

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.