2. Професійне самовиховання педагога. Педагогічний контакт як досягнення взаєморозуміння, спільних поглядів і взаємодії у вирішенні педагогічних завдань. Рольові позиції педагога у контакті.

а) Самовиховання викладача.

Самовиховання – це формування людиною своєї особистості відповідно до свідомо поставленої мети.

Для педагога робота над собою – необхідна передумова набуття і збереження професіоналізму. Це цілеспрямований процес, він є продовженням професійного виховання, коли майбутній викладач з об’єкта виховного впливу („Я – студент, хай мене вчать”) перетворюється на суб’єкт організації власної життєдіяльності („Я – майбутній спеціаліст, готую себе до цього”): самостійно обирає мету самовдосконалення, постійно аналізує здобутки професійного зростання, займається самоосвітою. Без такої роботи розвитку власної майстерності не уявляли собі навіть найталановитіші педагоги. А. Макаренко неодноразово наголошував: «Майстром може стати кожний, якщо йому допоможуть і якщо він сам працюватиме»; «Кожен з вас, молодих педагогів, буде неодмінно майстром, якщо не покине нашої справи, а наскільки він оволодіває майстерністю, – залежить від власної наполегливості».

З чого починається самовиховання вчителя, викладача, педагога ? З усвідомлення різниці між уявленням про себе як майбутнього професіонала і реальними можливостями.

Мотивом – збудником роботи над собою є розуміння невідповідності між «Я-реальним» та «Я-ідеальним». Це можливо в тому разі, якщо у майбутнього викладача є професійний ідеал і здатність до самопізнання.

Самопізнання як процес цілеспрямованого отримання інформації про розвиток якостей своєї особистості – складна психологічна дія, якої треба спеціально вчитися. «Пізнай себе – і ти пізнаєш світ», – говорили древні мудреці, підкреслюючи важливість і складність цього процесу.

Яким чином людина пізнає себе? Через самоспостереження, самоаналіз, самооцінювання, самопрогнозування.

Самоаналіз – аналіз свого внутрішнього світу, своєї діяльності; полягає у зіставленні того, що планувалося, з тим, що зроблено або могло бути зроблено, у виокремленні певних рис, якостей для докладного вивчення. Здійснюючи самоаналіз, викладач критично оцінює себе: успіхи спілкування на лекціях та практиках у вищій школі, бере до уваги свій попередній досвід, дивиться на себе очима своїх студентів, інших викладачів. Констатація різних позицій щодо окремих якостей особистості і професійної позиції у цілому (ставлення до людини, відповідальність, ініціативність, здатність впливати на інших тощо) дає уявлення про реальну перспективу розвитку, яку слід сприймати неупереджено. На підставі самоаналізу формується самооцінка як компонент самосвідомості, що містить поряд зі знанням про себе оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків. Важливою є вимога до самооцінки – її адекватність реальному рівневі розвитку. Небажана як завищена, так і занижена самооцінка. Крім здійснення аналізу й оцінки, слід уявити результат у певних ситуаціях діяльності, розробляючи можливі варіанти поведінки, а також передбачаючи можливий ефект діяльності. Таке самопрогнозування як відображення у свідомості «Я – у майбутньому» доповнює картину самопізнання характеристикою особистості з урахуваннямжиттєвих планів.

Отже, початок самовиховання викладача можливий за потреби у нього змінити позицію студента на позицію спеціаліста, за потреби у самовдосконаленні. Професійний ідеал у зіставленні з розумінням своїх можливостей спонукатиме до вдосконалення. Обмірковуючи свій шлях до ідеалу, аналізуємо поелементно наші реалії, обираючи для активного впливу риси професійного обличчя, які потребують розвитку. Так, зробивши на підставі аналізу висновок, що найневідповіднішою рисою у нашій професійній характеристиці є невпевненість у собі, яка дестабілізує поведінку на людях, гальмує активність, ми повинні усвідомити, визнаючи цю рису в собі і відчути своє ставлення до поведінки, обтяженої невпевненістю. Самопрогнозування як вироблення установки на самостійну роботу накреслить нам картину зміни нашої поведінки і ставлення. Усе в комплексі може бути поштовхом до послідовної роботи над собою: пошуку шляхів, засобів самовиховання та організації досвіду опадання різними прийомами подолання негативного стану.

Як бачимо, головне у викладача − потенціал його здібностей, цінностей, чи є в нього за словами В.Сухомлинського, спрямованість на людину, здатність поважати і любити іншого, бути природним, щирим, через правильну контактну взаємодію.

Контакт у педагогічному спілкуванні – це особливий стан єднання педагога та студентів, який характеризується взаєморозумінням, співпереживанням, готовністю до взаємодії.

Ознаками того, що в процесі спілкування у викладача є контакт зі студентами, є:

- взаємне особисте сприйняття викладача і студентів, відкритість у стосунках і відвертість у висловлюваннях;

- згода з головними змістовими положеннями взаємодії: сприйняття думок педагога та студентів, як значущих, розвиток їх у подальшому спілкуванні;

- єдність оцінних суджень;

- наявність емоційного резонансу;

- збереження інтересу до подальшої взаємодії;

- високий рівень контакту очей у бесіді;

- узгодженість поз, міміки та інтонації у спілкуванні.

Досягнення контакту як психологічної згоди можливе за умови, коли педагог вибирає доцільну рольову позицію, що приймається партнером у конкретній ситуації. Позицією у спілкуванні називатимемо стійку усвідомлену сукупність ставлень викладача до студентів, що реалізуються в процесі взаємодії.

Глибше усвідомити позицію у спілкуванні дає змогу, за визначенням відомого педагога В.Кан-Калика, театральна педагогіка (наприклад, пристосування, прибудова).

Пристосування в педагогічному спілкуванні розглядається як система прийомів (психологічних, мімічних, пантомімічних, мовних, рухових тощо) для організації структури спілкування, адекватної завданню, що вирішується.

Прибудова – мимовільне пристосування людиною свого тіла для впливу на зовнішній об’єкт, що підпорядкувати його своїм потребам. Отже, прибудова стає зовнішнім виявом рольової позиції у контакті.

Урахування рольової позиції викладача особливо важливе в організації індивідуальної бесіди. Брак контакту через неузгодженість настанов у взаємодії руйнує атмосферу взаємосприйняття і перекреслює можливість подальшого продуктивного спілкування.

Список літератури

1. Алексюк А.М.Педагогіка вищої школи. – К., 1998.

3. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. − Львів: Світ, 1990.

4. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч.посібник. − К.,1995.

5. Васянович Г. Педагогіка вищої школи: Навч.-метод. посібник. – Львів: Ліга-Прес, 2000.

6. Вища освіта в Україні: Навч.посіб. В.Г.Кремінь, С.М.Ніколаєнко, М.Ф.Степко та ін./За ред. В.Г.Кременя, С.М.Ніколаєнка. – К.: Знання. 2005.

7. Державна національна програма „Освіта” (Україна ХХІ ст.), К., 1991.

8. Дорошенко С. І. Основи культури і техніки усного мовлення. − Харків, 2002.

13. Методика викладання у вищій школі. Опорний конспект лекції для студентів рівня підготовки „Магістр” усіх спеціальностей та слухачів вищої школи педагогічної майстерності: Навч.-метод.видання.– К.: КНТЕУ, 2002.

14. Моделі гармонізації національних і міжнародних стандартів освіти у контексті Болонського процесу. Матеріали Міжнародного семінару 27-28 травня 2004 р., проведеного у Львівському нац. ун-ті ім. І.Франка.– Львів.: Літопис, 2004.

15. Мороз І.В. Менеджмент і маркетинг освіти: Навч.-метод посібник.– Переяслав-Хмельницький: ПХДПУ, 2004.

16. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (документи і матеріали 2003-2004 рр.) / За ред. В.Г. Кременя. Авторський колектив: М.Ф.Степко, Я.Я.Болюбаш, В.Д.Шинкарук, В.В.Грубінко, І.І.Бабин.– Тернопіль: вид-во ТДПУ ім.В.Гнатюка, 2004.

17. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу. Документи і матеріали. Травень – грудень 2004 р. – Частина 2/. Упорядники: Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., Шинкарук В.Д., Грубінко В.В., І.І.Бабин. Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім.В.Гнатюка, 2005.