Він був великим українським живописцем і мудрим європейцем, художником. Його картини, портрети, етюди полонили світ, їх замовляли знатні особи, меценати, шанувальники таланту. Істинний киянин, він створив у своєму улюбленому місті Українську академію мистецтв і був її першим ректором. По всьому світу розкидані живописні шедеври Олександра Мурашка, багато відомих полотен втрачено. У Національному художньому музеї Майстру відведено гідне місце. Його трагічне вбивство досі не розгадано. Здається, це — справа Часу.

Карусель... Дерев’яні коники, сірі в яблуках, півники з вогненними хвостами і яскравими гребенями, човники, лави на двох... Усе швидше й швидше летять вони по колу, перехоплюючи подих, і, здається, тобі назустріч летить земля. Безтурботна радість, наївне дитяче щастя.

«Карусель», можливо, найзнаменитіша картина Олександра Мурашка, яка прославила його ім’я і його батьківщину — Україну ще 1909 року. Двійко дівчат-підлітків на тих самих сірих у яблуках «кониках». І скільки захоплення в їхніх обличчях, скільки святковості в убранні. А яка експресія в майстерній передачі руху й настрою, повноти буття. Жанровий епізод, зупинена мить, вихоплена з сільського життя початку століття, переростає в картині у подію. Саме підтекст, внутрішній психологізм образів стає головним. «Мені хотілося, — скаже художник, — передати весь вихор руху каруселі, весь блиск її балаганних прикрас, сором’язливість і радість сільських дівчат, котрі вперше потрапили у місто, накупили собі міських обнов, причепурилися й уперше в житті сіли на дерев’яних коней каруселі»... Усе це художникові блискуче вдалося. І рух каруселі, і внутрішній стан дівчат майстерно передано не лише композицією картини, позами її героїнь, а й кольором.

На десятій Міжнародній виставці в Мюнхені 1909 року саме цим полотном дебютував український митець Олександр Мурашко. «Карусель» було відзначено Золотою медаллю. Але не тільки вона стала нагородою експонентові. Його ім’я стало популярним на Заході. Редакції часопису «Мистецтво для всіх», «Лейпцизькі ілюстровані відомості», видавничі фірми в Лейпцизі, Берліні й Мюнхені просили дозволу зробити кольорові чи однотонні репродукції картини, гарантуючи їй почесне місце на шпальтах своїх видань. Комітет Берлінської виставки запросив Мурашка до участі в ній, а фірма Едуарда Шульте запропонувала влаштувати персональні виставки в Мюнхені, Дюссельдорфі й Кельні, чим художник скористався згодом, експонуючи на них 25 своїх полотен. Але найпочеснішим стало запрошення взяти участь у дев’ятій Міжнародній виставці в Венеції у квітні-жовтні 1910 року.

На пропозицію, природно, митець пристав. Дві чудові картини «Недільний день» («Тихий смуток») і «На терасі» було взято на виставку, й вони заслужили похвальні відгуки не тільки відвідувачів-знавців, а й усієї європейської критики, не завжди прихильної до живописців із Росії. На превеликий жаль нащадків, обидві картини було продано, одну — у Бухарест, другу — у Нью-Йорк. Уже ніколи вони не поверталися додому, в Україну, і нам не судилося побачити в оригіналах ці шедеври нашого великого краянина. Як і картину «Карусель», продану просто з Мюнхенської виставки в Будапешт, у Королівську галерею. Нам залишився представлений в експозиції Національного художнього музею ескіз до неї, який значно поступається оригіналові і за композицією, і в колірному вирішенні.

У Національному художньому музеї України найкращим полотнам Мурашка відведено великий зал. Але багато їх розсіяно по всьому світові. Талановитих і неповторних. Тільки він міг написати ці картини — свідчення свят і буднів минаючого століття. Їх, звісно, і тепер не вистачає сучасній нашій людині, його майстерного колориту життя міста й села, Чернігівщини й Полтавщини, Києва й Парижа. У них — не тільки газові ліхтарі й довгі сукні дам півсвіту, ідилія сільських садиб і скорботний побут селян. У них — пошук розгадки внутрішнього життя людини. І найкраще це передано в портретах його друзів-художників Рєпіна, Нестерова, Кустодієва, Прахова, Станіславського й у портретах-зображеннях юних сільських дівчат, чистих і відкритих у своїй душевній простоті, колоритних сільських бабусь із мудрими темними обличчями. І навіть світських дам у рожевому, котрих усе-таки доводилося писати заради заробітку.

Пізнє весілля

Один із вірних шанувальників таланту художника Мурашка і перший його біограф український історик мистецтва Федір Ернст у статті, присвяченій десятиліттю смерті Майстра в червні 1929 року, міркуючи про популярність українських художників, зауважив, що з тисячі їхніх імен «досі немає жодного, назвавши яке, ми могли б із задоволенням сказати: так, його знають усі, він популярний, творчість його досліджена, доступна в оригіналах абсолютно всім. І для Мурашка ми також не робимо винятків... Широким масам його ім’я зовсім невідоме... У кращому випадку знають: «Був такий!»

«Був такий!» ...Олександр Олександрович Мурашко і народився, і навчався, і виріс у Києві. І загинув тут у червні 1919 року на Лук’янівці. «Від рук бандитів». Розстріляний пострілом у потилицю... Ким? За що? Ніхто до істини так і не докопався... До цього ми ще повернемося. А таємницю, що огортала його дитинство із самого народження, розкрив у своїх спогадах його друг, художник і мистецтвознавець Микола Прахов, син знаменитого Адріана Прахова — археолога, історика мистецтв, критика, який написав одну з перших публікацій про Тараса Шевченка-живописця. А ще він відкрив для людства фрески XII століття у нашій Кирилівській церкві й понад десять років керував будівництвом та внутрішнім оздоблюванням православної святині — Володимирського собору в Києві.

З родиною Прахових із п’ятнадцяти років було пов’язане все подальше життя Олександра Мурашка — і творче, й особисте... А ввійшов він у цю сім’ю — худий, довгий, патлатий, сором’язливий хлопчик Саша Крачковський, — виконуючи доручення батька, тоді — вітчима Олександра Івановича Мурашка, майстра іконостасів, різьбяра по дереву. Він був рідним братом художника Миколи Мурашка — відомого київського маляра й педагога, фундатора та незмінного керівника «Малювальної школи М.Мурашка», із якої вийшли художники М.Пимоненко, С.Костенко, Г.Дядченко, І.Їжакевич, навчалися в ній Г.Світлицький, М.Жук, В.Замирайло, Ф.Красицький і навіть В.Сєров та К.Малєвич. Тут-таки здобув свою початкову художню освіту племінник Сашко. Саме від брата Олександр Іванович Мурашко, власник іконостасної майстерні в Чернігові, дізнався про заплановані великі роботи в Києві у Володимирському соборі й переніс у Київ свою майстерню, отримавши підряд на грунтування стін та позолотні роботи. А згодом — і на виготовлення церковних меблів. Верхні, мармурові, колони іконостаса виготовлено в Італії, а нижні, дерев’яні, — у майстерні Мурашка. За кресленнями деталей іконостаса і меблів до Прахова, який винаймав із родиною квартиру на розі Великої Володимирської та Великої Житомирської в будинку, 11/6, що зберігся до наших днів (на першому поверсі там нині аптека), і прибігав із майстерні батька юний Сашко Крачковський. Майстерня містилася навпроти, у будинку під номером 8. (Там тепер багатоповерхівка з гастрономом.)

А доти сором’язливий хлопчик Сашко, він навіть трішки заїкався, із мамою, бабусею та вітчимом жили в містечку Борзна на Чернігівщині, де й минуло його дитинство. Навчався в духовному училищі й допомагав вітчиму в майстерні, особливо охоче, коли це стосувалося іконописних робіт. У Києві хлопця віддали в гімназію. «Навчався я погано, вабило вже тоді до занять мистецтвом, а малювальна школа дядька Миколи Івановича здавалася недосяжним раєм», — напише художник через багато років Миколі Прахову...

Вітчим забрав хлопчика з гімназії та віддав учитися до свого старшого майстра, іконописця Науменка, щоб підготував із нього «пристойного богомаза». Отоді й помітив уперше перспективного юнака Віктор Васнєцов, дозволивши йому копіювати свої образи, що вже оживали на стінах Володимирського собору. Помалу юний художник навіть захопився цією роботою. «Усе-таки це був живопис, а не столярне ремесло». Проте кортіло не копіювати, а писати своє, а головне — учитися. І не де-небудь, а в Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв! Ці розбіжності й призвели до сварки з вітчимом і до того, що Сашко — а йшов йому тоді шістнадцятий рік — пішов із дому, вирішивши заробляти самостійно. І все-таки вступити вчитися. Ночував у майстернях, у соборі, а часто — на баржах, на плотах, у кущах, просто на схилах Дніпра. Разом із босяками, на «зозулиній дачі», як жартував інколи, через роки. Застудився, занедужав, сповістив батька, але той не запропонував допомоги, не провідав хворого. Коли видужав — прийшов до Адріана Вікторовича Прахова за порадою і з проханням підтримки. «Мені б трішки грошей, поживу в селі, підрихтую здоров’я, попрацюю, а восени поїду вступати». — «Скільки ж тобі треба?» — поцікавився Адріан Вікторович. — «Думаю, рублів тридцять вистачить», — сказав зніяковіло юнак. Прахов дав більше. Надалі й він, і Віктор Васнєцов, і Микола Мурашко всіляко підтримували майбутнього митця та присоромили батька, умовили його повінчатися з матір’ю Сашка і всиновити свого власного сина, такого здібного й перспективного хлопця. Навіть відгуляли пізнє весілля, на якому О.Прахов був весільним батьком і була присутня вся майстерня. Збереглася фотографія тієї пори — батько й мати Сашка Мурашка. Батько високий, широкоплечий, міц- ний чолов’яга з густою бородою, типовий тодішній майстровий чи купець. І вона — невисока, тоненька, ніжна жінка Марія Іванівна Крачковська, також відтепер Мурашко. Мабуть, від матері в сина і ліризм, і вишуканість душі, і якась особлива незахищеність. А вітчим-батько — був, подейкують, вдачею кремінь. Були такі!

Батько погодився відпустити Олександра в академію. І вже не перешкоджав йому навчатися в малювальній школі брата.

Були такі!

Їх часто плутають ті, хто з чужих вуст знає про художників Мурашків — дядька та племінника. Згодом, уже ставши знаменитим, Олександр Мурашко також відкриє свою художню школу-студію, яка проіснує з 1913 до 1917 року. Школа тоді була дуже відома і збирала у своїх стінах талановиту молодь. Про це — нижче. А тут декілька слів про ту, «дядькову школу», в якій навчався Олександр.

До моменту його вступу й перших уроків школа існувала вже понад десять років. Спочатку — як приватна школа М.Мурашка, а згодом — як міська, опікуном якої був Микола Іванович Терещенко. Він же на початку і фінансував її, оплачуючи працю викладачів та вносячи плату за незаможних учнів. Сувора, хоча, можливо, й трохи консервативна, академічна система навчання в школі приваблювала не лише охочих навчитися малювати, а й багатьох талановитих людей, котрі мріяли вступити в академію. Плата за навчання була невелика — шість рублів на місяць. Для «осіб успішних і небагатих» цю плату могли зменшити. Учнів із бідних сімей цілком звільняли від плати.

Характеристики работы

Реферат

Количество страниц: 17

Бесплатная работа

Закрыть

Художник Александр Мурашко

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.