1. Світоглядні універсалії християнського Середньовіччя.

Філософський термін для позначення загальних понять „Універсалії” широко вживався у середньовічній схоластиці. Питання про те, що існує реально – Універсалії чи поодинокі , індивідуальні речі, - було основним у боротьбі між номіналізмом і реалізмом середньовічним.

Реалісти твердили, ніби Універсалії існують реально як сутності будь-якого буття і осягаються тільки за допомогою умогляду; номіналісти, в поглядах яких були матеріалістичні тенденції, вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а Універсалії є узагальненням того спільного, що містить окремі речі даного роду.

Аналіз категорії „реальність — однієї із ос­новних у філософії необхідний для з'ясування проблеми співвідношення мистец­тва з природним середовищем і з суспіль­ством і сутності художньої діяльності. Тим часом у трактуванні цього поняття має місце велика розбіжність, почасти його ото­тожнюють з поняттями "буття", "дійсність", "тілесність", тоб­то їх вживають як синоніми. Насправді ж між ними існує сут­тєва різниця. Зокрема, поняття „буття" етимологічно похо­дить від терміна „бути", а той, в свою чергу, коріниться в слові „жити", тобто, бути узгодженим з навколишнім середовищем, функціонувати в конкретному просторі і часі. Антитезою бут­тя є „небуття" - межі, в яких речі (явища) ще немає або вже немає. „Дійсність" — це все те, що існує як реалізована мож­ливість і функціонує „тепер", маючи в собі власну сутність і закономірність. У цьому контексті дійсність відрізняється не тільки від усього ілюзорного і фантастичного, а й від усього логічно-мислительного, а також від усього ймовірного, але поки що неіснуючого.

У „Філософській енциклопедії" дається два тлумачення тер­міна „реальність": 1) Матерія з усією різноманітністю її форм, якій протистоїть свідомість — суб'єктивна реальність; 2) весь матеріальний і ідеальний світ, включаючи ілюзії і помилки^.

Визначення реальності як матерії в сукупності різних її видів, тобто як об'єктивної реальності, яка протистоїть суб'єктивній реальності, є імпліцитне визначення через абст­ракцію, без розкриття змісту самого поняття. Якщо звести все суще до „об'єктивної реальності" як матеріально-наочного і ре­чового, тоді в світі залишаються тільки „речі" і тільки „об'єкти", відбувається вилучення з нього людей і всіх тих функціональ­них властивостей речей, які характерні для втягнутих вже в людські відношення. Тільки для класичної фізики поняття „об'єктивна реальність" цілком співпадало з поняттям „фізична реальність" як визнання фізичного світу, що роз­вивається за одними і тими самими законами. Але сучасна фізика, зокрема теорія відносності і квантова механіка, змінили уявлення про світ і власне поняття „фізична ре­альність" набуло нового змісту. Мало того, з'ясувалося, що „фізична реальність" залежить і від умов експерименту, і від експериментуючого суб'єкта, бо він став уже „не просто гля­дачем, але й актором у драмі пізнання".

Людина в процесі виробничої діяльності, спілкування, споживання і обміну, крім матеріальних цінностей, створила світ духовних цінностей (ідеали, ідеї, норми, знання, уявлен­ня тощо), які через знаки, символи, засоби праці перетвори­лися в якусь систему, що складається із відносно „затверді­лих" елементів, які або закріплюються в свідомості людини в поняттях і „фігурах логіки", або існують як „консерванти культури: листи, архіви, фото, картини, плакати, фонотека, іконотека, театр, кіно, телебачення, преса тощо.

Вироблена в процесі історичного розвитку система духов­них цінностей є для конкретного індивіда як „об'єктивна ре­альність", яка існує незалежно від нього і яку йому (індивіду) належить засвоїти. Таким чином, поняття „об'єктивна ре­альність" включає не тільки матеріальні об'єкти, фізичну при­роду, механічні, фізичні, хімічні, біологічні процеси, а й інфор­маційні процеси, а також те, що В.І. Вернадський назвав „но­осферою" і визначав за параметром розумом, інтелектом. Він включав сюди і велику різноманітність особистостей, які пере­творюють енергією домінант середовище свого існування, створюючи особливу сферу, названу пізніше „персоносферою". Крім того, термін „реальне", крім сьогодення, включає в себе минуле, яке існує в теперішньому в „знятому" вигляді, і майбутнє, яке існує в сьогочасному як потенційне, а також різні усталенні уявлення, зокрема ті, що викривляють дійсність і хибні, з якими, однак доводиться рахуватись і індивіду, і сусп­ільству загалом.

Багато з того, що не має самостійного речового існування, слугує людині не лише для фіксації досягнутої стадії розвитку, але й могутнім спонуканням до дії, самоутвердження, самовиповнення, оптимізму, або ж, навпаки, для приниження, при­гнічення, песимізму тощо. Знання, краса, добро, любов, друж­ба, героїзм, патріотизм, слава, честь, гідність, образа, сором, несправедливість, підлість, зло, — все це реальності, вплив яких на людину часом перевершує дію матеріальних явиш і процесів.

Уявлення і судження людини про реальність завжди пов'я­зані з певними умовами її життєдіяльності, рівнем і характе­ром суспільного життя, матеріальною і духовною культурою, цінностями і потребами, відношеннями і інтересами, суспіль­ним і особистим досвідом. Оскільки дійсність впливає на лю­дину як природно-суспільна дійсність, а вона її сприймає з різними установками і в різних умовах, станах, керуючись не тільки достовірними знаннями і цінностями, а й недостовір­ними, а то і хибними, то її мозок виявляється не безстороннім дзеркалом, а чимось на зразок відчиненого в зовнішній світ вікна, через яке, крім правильних вражень і образів, входить багато і помилкових. Але в голові людини немає нічого такого, що було б створено без впливу зовнішнього середовища, всім цим викривленим і хибним уявленням і поняттям завжди зна­ходиться якийсь предметний (речовий) або ідеальний, (мислений), основний на предметності еквівалент.

Так, наприклад, уявлення первісних людей про потойбічне життя і тепер вражають достовірністю і ретельністю відтворен­ня його „топографії". Ірреальне в стародавніх міфах органічно сполучалося з цілком реальними предметами. Міфи, релігії, утопії, фантазії взагалі при найближчому розгляді, не що інше, як „поставлені на голову, наче в камері-обскурі, реальні відно­шення людей. Боги, кентаври, сатири, сфінкси, чорти, відьми, духи, привиди тощо, як створені людьми хибні уявлення про себе самих, стали реальністю, з якою доводилось (і доводить­ся) і рахуватись і окремому індивіду, і суспільству загалом. Всі ці продукти людської уяви, як вияв певного рівня життєдіяль­ності людей і характеру їхніх взаємовідносин, ставали діючими персонажами і в повсякденному житті, і в творах мистецтва по­ряд із дійсними людьми не лише в первісному і рабовласниць­кому суспільствах, але й для людей більш пізніх епох. Зокрема, як зазначають дослідники, в шекспірівські часи „для широкої театральної публіки тіні батька Гамлета і Банко, макбетівські відьми, ельфи із „Сну в літню ніч^” були реальними істотами, близькими і зрозумілими, цілком живими".

К. Маркс, досліджуючи процеси пізнання, спробував дати наукове пояснення цьому процесу утворення в голові людини „псевдосвіту" і „псевдо-реальності". Зокрема, він показав, що між реальними стосунками і речами, якими вони є, і тим яки­ми вони є в свідомості, існує незриме, але підкорене соціальній механіці поле, продуктом дії якого є усвідомлювана людиною зовнішня і внутрішня дійсність. Відкривши феноменальну при­роду свідомості, її насправді квазіпредметний характер, Маркс виводить утворення свідомості не із безпосередньої дії об'єктів, а із суспільних відносин і диференціації цих відносин, які скла­даючи часткові системи, входять у більш загальні системи. Показавши, що поряд із природно-речовим припиненням діє соціально-системне причиненя, інакше — причиненя в системі суспільного буття, Маркс дав ключ для розуміння й аналізу тих явищ, які не мають аналогу в природі і виступають у вигляді „демонічних сил" і „чудес", починаючи з табу і міфів, і закін­чуючи „чудесами" і „привидами" товарного світу, як-от „фор­ма вартості", „форма ціни", „вартість землі" тощо, які в за­гальній системі суспільних відносин набирають реальності і об'єктивності".