Развитие потребительской кооперации на западноукраинских землях конца XIX - начала ХХ века

План

1. Початки споживчої кооперації на західноукраїнських землях (кінець XIX ст. — початок ХХ ст.) в східній Галичині, північній Буковині та на Закарпатті

2. Громадські, братські та читальняні крамниці українців. Заснування «Народної торгівлі»

3. Споживча кооперація України в період визвольних змагань 1917-1921 pp.

4. Формування системи споживчої кооперації в Українській Народній Республіці

Література

1. Початки споживчої кооперації на західноукраїнських землях (кінець XIX ст. — початок ХХ ст.) в східній Галичині, північній Буковині та на Закарпатті

Передумови виникнення споживчої кооперації на західноукраїнських землях (Східна Галичина, Північна Буковина та Підкарпатська Русь (Закарпаття); загальна площа 75 тис. кв. км, близько 5 млн. жителів на 1900 р.) багато в чому були подібними до тих, що зумовили розвиток споживчої кооперації на Наддніпрянщині. Процес індустріалізації, правда, проходив тут ще повільніше, так що на кінець XIX ст. ці землі все ще залишались аграрним краєм. Австрійський уряд скасував панщину в Галичині ще в 1848 р., в ході так званої «весни народів» (демократичної революції в Австрійській імперії), а на Закарпатті в І 853 p., однак ряд пережитків попереднього феодального ладу тяжіли над місцевим селянством ще довгі роки. Йому доводилося «відшкодовувати» поміщикам за втрату дармової кріпацької праці («індемнізаційні виплати»), вести боротьбу за ліси, сіножаті та пасовиська («сервітути»), на які претендували їх колишні господарі, страждати через монополію великих землевласників на виробництво та реалізацію спиртних напоїв в колишніх своїх володіннях («пропінація»).

Одним із наслідків реформ було також селянське малоземелля. На час «весни народів» до 70% селян вже не мало достатніх матеріальних засобів існування. У середньому на селянську родину припадало на західноукраїнських землях 14 акрів, що явно недостатньо для розгортання ефективного ринкового господарства.

Селяни не знали й своїх громадянських прав, не могли захистити своїх інтересів в державних та судових інстанціях. Безвихідь штовхала їх до чарки, так що на 70-ті роки ХIХ ст. пияцтво виявилося ще одним лихом для селянських сімей.

Усе це, звичайно, гальмувало, реорганізацію сільського господарства на підприємницьких засадах, спричинило матеріальну залежність та духовну пригніченість українських селян, послаблювало їх соціальну і господарську активність.

Але і в таких умовах паростки нового суспільства пробивали собі дорогу. Зростала промислова потуга окремих західноукраїнських міст: Львова, Дрогобича, Перемишля, Стрия та ін. З'явився й цілий промисловий район -Дрогобицько-Бориславський, основною виробничою галуззю в якому стало нафто- та азокеритодобування. Розвиваються також лісообробна, мукомельна, харчова галузі промисловості.

Слабкий промисловий розвиток також привів до того, що робітничий клас на західноукраїнських землях становив порівняно незначну частку населення, а крім того, зберігав свою орієнтацію на спосіб життя селянина.

Дрібні торгівці-євреї привозили у села необхідні селянам товари (сіль, сірники, чай), а єврейські купці скуповували за безцінь у селян сільськогосподарську продукцію, яку реалізовували в містах. Євреї тримали у селах шинки, а в містах крамнички, де можна було придбати предмети особистого вжитку — одяг, взуття, посуд та ін., що теж, як правило, виробляли єврейські ремісники. Ці ж торгівці виступали одночасно й позикодавцями-лихварями і завдяки цьому могли тримати селян в економічній залежності від себе, скуповувати їх продукцію за зниженими цінами. Власне єврейські торгівці виступають в Україні основним конкурентом споживчих кооперативів і боротьба за витіснення посередників між виробником та споживачем на практиці у західноукраїнських селах означала боротьбу з євреєм-крамарем, шинкарем та лихварем.

Більш сприятливим, ніж в Російській імперії, для кооперативного руху на західноукраїнських землях був політичний режим. Землі Закарпаття перебували у складі кількох комітетів Угорщини, а Північна Буковина та Східна Галичина входили до складу двох провінцій австрійської частини імперії. Ні в одному з адміністративних утворень, які згідно з конституцією мали своє самоврядування (сейми та адміністрацію) українцям не належав політичний провід внаслідок, в чергу, недостатнього розвитку української політичної еліти.

На відміну від Росії, незважаючи на відвертий шовінізм місцевої неукраїнської політичної еліти, українці Австро-Угорщини ніколи не знали заборони української мови, преси, школи, могли вивчати і популяризувати свою культуру та історію, наскільки це дозволяли їм їх фінансові засоби. Вони видавали численну літературу та періодику, а серед останньої і економічні часописи та журнали: «Економіст» (з 1904 p.), «Самопоміч» (з 1908 p.), «Господар і промисловець» (з 1909 р.) та «Народне Богатство» (з 1904 p.).

Врешті, знову таки на відміну від Росії, в Австро-Угорщині ще в 1873 р. був прийнятий спеціальний кооперативний закон «Про заробково-господарські стоваришення». Відповідно до закону, всякий кооператив мусив мати письмову умову (контракт, статут), підписану його засновниками і зареєстровану в місцевому (краєвому чи окружному) ц. к. суді торговельному (пп. 3 і 7). У статуті мали бути зазначені назва та місцезнаходження товариства, рід його діяльності і міра відповідальності членів (обмежена або необмежена), крім того відомості про його установчі збори та склад перших керівних органів. На голову кооперативу та його правління покладався обов'язок реєстрації статуту в суді.

Членом «заробково-господарського стоваришення» міг бути кожен, хто «підпише декларацію і зложить уділ». Закон також забезпечував автономію кооперативу і забороняв втручання в його внутрішні справи посторонніх осіб та державних чиновників. Влада могла припинити діяльність товариства та притягнути до відповідальності його правління лише у випадку порушення ними статутних норм та законів, зловживань керівництва та ведення незаконної політичної діяльності. Австрійське законодавство передбачало для кооперативів навіть ряд пільг, у тому числі й звільнення від виплати податків. Уряд надавав кооперації також фінансову підтримку через її спілки та громадські організації і фонди.

Закон 1873 р. регламентував і діяльність кооперативних спілок, їх функції та права. Спілка повинна була допомагати розвитку товариств через «управильнення» їх діловодства, надання порад та рекомендацій Організаційного та господарського характеру і, звичайно, виконувати ряд господарських функцій: закупівля гуртових партій товарів, збут продукції членів кооперативів тощо.

Кооперативний рух на західноукраїнських землях, як і в підросійській Україні, розпочинається в другій половині XIX ст. До кінця століття кооперативна ідея не знаходила широкої підтримки в краї, особливо серед українців, тож рух був незначний за масштабами. Зумовили цю ситуацію, власне, відсталість цих земель, низький освітній рівень населення, консерватизм українського села та провінційність тодішньої інтелектуальної еліти українців, врешті, деякі риси національного характеру (індивідуалізм, кордоцентризм, персоналізм тощо).

Особливістю кооперативного руху Австро-Угорщини, і західноукраїнських земель зокрема, була його розмежованість за етнічною ознакою. Кожний народ цієї багатонаціональної імперії гуртувався у своїх кооперативах, так що на території Галичини, Буковини та Закарпаття бачимо споживчі товариства поляків, румунів, угорців, євреїв, українців. Однією з причин такої розмежованості можна вважати, власне, намагання еліт пригноблених народів перетворити кооперативи в засіб національного самоствердження, силу, з допомогою якої можна піднести економічний та культурний розвиток народу на вищий щабель.

Першими свої кредитні та споживчі товариства в Західній Україні заклали поляки, які на той час вели перед у господарському та політичному житті Галичини. У 1874 р. вони створили свою першу спілку “Zwlqnzek stowarzyszeri zarobkowych і gospodarczych» («Спілка заробіткових і господарських товариств») у Львові. У її складі були 51 кредитне та 7 торгівельно-промислових товариств. Метою останніх було «піднесення умов споживання шляхом освободження з-під товарової лихви і обманства наслідком фальшування засобів споживи і наслідком неретельної ваги і міри, які то обманства руйнують здоровля і добробут населення».

І попри свої благородні та корисні для населення заміри, перші споживчі товариства в Галичині успіху не мали. Найперше, засноване в Самборі в 1870 р., проіснувало лише шість років і було ліквідоване «задля чинної організації управи і хибної калькуляції цін».

Угорці Закарпаття та румуни Буковини також розвивають кооперацію. Закладають свої кооперативи, як правило, кредитні, і євреї. На 1911 р. із 1492 «банків кредитових» Галичини, що функціонували на засадах Шульце-Деліча, 843 (56,5%) були створені євреями. 71,2% з них розміщались у Східній Галичині. Товариства євреїв були доволі чисельними, в середньому більше 700 членів на одне, однак більшість учасників цих кооперативів — селяни та міщани — українці. Євреї лише очолювали такі товариства і формували їх капітали. Значні відсотки на наданий кредит дозволяли їм як адміністраторам отримувати високу платню та великі дивіденди на свій капітал.

Українці були членами не лише єврейських, а й польських, угорських, румунських товариств, у тому числі й споживчих. У той же час участь в українському кооперативі представників цих народів була швидше винятком. Трапилось це, очевидно тому, що українська національна кооперація виникла чи не найпізніше в імперії, лише в самому кінці ХІХ - на початку XX ст.

Особливістю кооперативного руху на західноукраїнських землях було те, що самі українці через різницю в ідентифікації себе як народу витворили фактично дві окремі кооперативні системи: українську — народовців, та «руську» — москвофілів. Основи першої, центром якої став Краєвий Союз Ревізійний руських стоваришень господарських, позичкових, торгівельних і промислових у Львові (1904), заклала «Просвіта» (1868), а другої, що її очолював Руський Ревізійний Союз (1908) — «Общество им. М. Качковского» (1874).

Як і в підросійській Україні, на західноукраїнських землях до першої світової війни в силу обставин розвивається в основному кредитна кооперація. Надання кредитів і ощадництво було також основною функцією сільських універсальних кооперативів типу «Народний Дім», що знайшли поширення в Галичині та на Буковині. Ці універсальні товаришиства могли здійснювати і торговельну діяльність, задовольняти потреби селян в промислових споживчих товарах та продуктах, які не вироблялися в селі: цукрі, сірниках, гасі і в так званих «колоніальних товарах» (чий. кипа, прянощі, цитрусові тощо). Праця на споживача, правда, не грала в ті часи особливо значної ролі в житті кооперативу через незначні купівельні можливості та невеликі потреби дрібних сільських виробників. Український кооперативний рух в кінці ХІХ — на початку XX ст. відігравав роль важливого чинника національного відродження, був надійною опорою діяльності різних українських громадських організацій та політичних партій, сприяв просвіті та формуванню національної свідомості українців. Українські кооперативи без огляду на видову приналежність, приділяли надзвичайно велику увагу культурно-просвітній роботі, тісно співпрацювали з відповідними громадськими українськими організаціями. 

Характеристики работы

Реферат

Количество страниц: 20

Бесплатная работа

Закрыть

Развитие потребительской кооперации на западноукраинских землях конца XIX - начала ХХ века

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.