План

1. Монетарна політика в системі економічної політики держави

2. Особливості сучасної монетарної політики

1. Монетарна політика в системі економічної політики держави

Використання інструментів регулювання грошово-кредитного ринку, тобто проведення грошово-кредитної політики залежить від історичних традицій використання фінансових інструментів у державі, розвинутості ринкових відносин, наявності банківсько-фінансових установ, загальнодержавного стану економіки, урегульованості питань фіскальної політики. Основні монетарні інструменти, за допомогою яких забезпечується проведення центральними банками грошово-кредитної політики в тій чи іншій країні, залежно від рівня її економічного розвитку, такі:

-регулювання облікової ставки;

-встановлення „кредитних стель” на кредитні вкладення;

-встановлення мінімальних обов’язкових резервів для комерційних банків;

-здійснення операцій на відкритому ринку;

-здійснення операцій на валютному ринку;

-регулювання імпорту й експорту товарів;

-випуск депозитних сертифікатів центрального банку.

Можливості ефективної реалізації основних завдань, аргументованих монетарною політикою, визначаються напрацьованим у тій чи іншій країні інструментарієм управління грошовим обігом і кредитного регулювання. Теорія та практика вирізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється необхідний комплекс заходів в реалізації головних цілей монетарної політики, а саме інструменти прямого (директивного) та опосередненого (регулювання) впливу на основні параметри грошового обігу. До найважливіших засобів першої групи можна віднести механізми готівкової емісії, встановлення „стелі” кредиту Центрального банку, що надається урядові та банківським установам, а також пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, стелі на вартість кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту.

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового обігу має найбільше поширення у країнах з перехідною економікою, де механізми опосередненого впливу на способи реалізації монетарної політики ще не набули достатньої зрілості. Вони дають необхідний ефект при їх використанні в комплексі із заходами посереднього впливу на систему грошового обігу і в країнах з розвинутою ринковою економікою. Теорія та практика вказують на те, що при тривалому застосуванні інструментів прямого впливу на основні параметри грошового обігу, їхня дієвість знижується.

Система опосередненого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за змістом механізми монетарної політики. Це, по-перше, здійснення операцій на відкритому ринку; по-друге, регулювання норми банківських резервів; по-третє, регулювання облікової ставки відсотка на позики, що надаються Центральним банком. Кожен із зазначених механізмів має набір власних інструментів, формування та вдосконалення яких здійснюється десятиріччями. Їхні структури та рівень розвитку в постсоціалістичних країнах характеризує, врешті-решт, ступінь адекватності їхніх систем грошового обігу вимогам ринкової економіки.

Політика відкритого ринку є операцією з купівлі або продажу державних цінних паперів центральним банком за свій рахунок на відкритому фондовому ринку. Основними цінними паперами, з якими проводяться операції на відкритому ринку є скарбничі векселі – коротко термінові ринкові цінні папери з терміном погашення 91 день; середньо-термінові скарбничі векселі й облігації, що мають термін погашення до одного року; довготермінові облігації державної позики з терміном погашення понад десять років; промислові облігації. Цей метод грошово-кредитного регулювання найпоширеніший у країнах з розвинутим цінних паперів. Операції на відкритому ринку впливають на діяльність комерційних банків через обсяги наявних у них ресурсів. Класичними засобами політики відкритого ринку є операції з державними цінними паперами на вторинному ринку. За політики відкритого ринку центральний банк зосереджується на двох операціях; у межах довготермінової політики – на операціях з облігаціями державної позики; короткотермінової – на операціях із скарбничими векселями. Якщо центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, а комерційні банки їх купують, то ресурси останніх і, відповідно можливості надання позики клієнтам, зменшуються. Це призводить до зменшення грошової маси в обігу і підвищення відсотка облікової ставки. Скуповуючи цінні папери на ринку у комерційних банків, центральний банк надає їм додаткові ресурси, поширюючи можливості з надання кредитів. Операції на відкритому ринку сприяють регулюванню банківських ресурсів, облікових ставок і курсу державних цінних паперів. При проведенні короткотермінової політики відкритого ринку і застосування операцій центрального банку із скарбничими векселями і короткотерміновими державними облігаціями відбувається регулювання відсотка коротко термінових ставок. Продаж цінних паперів обмежує готівку на грошовому ринку і призводить до підвищення відсотка ринкових ставок. Якщо ж центральний банк не бажає підвищення відсоткової ставки, він надає підтримку банкам і скуповує у них короткотермінові цінні папери за поточними ринковими ставками. Засобом проведення довготермінової політики відкритого ринку є операції центрального банку з довготерміновими державними зобов’язаннями. Купівля таких зобов’язань ринкового курсу. Збільшення ціни на облігації означає зниження їхньої фактичної дохідності. Зменшення фактичної дохідності довготермінових облігацій призводить до зниження відсотка довготермінових ставок на ринку. Продаж облігацій центральним банком на відкритому ринку спричиняє падіння їхнього курсу і підвищення дохідності облігацій, а, відповідно, і відсотка довготермінових ставок. Отже, для пожвавлення економіки центральний банк збільшує попит на цінні папери. Він або фіксує курс, за досягнення якого скуповує будь-який обсяг паперів, або купує якусь кількість цінних паперів певного типу незалежно від курсу і пропозиції. Отже, здійснюється додаткова грошова емісія, зростає купівельна спроможність населення, а також збільшується кредитний потенціал банків. Навпаки, якщо метою центрального банку є зменшення резервів банківського сектору, то він виступає на відкритому ринку на боці пропозиції і провадить так звану контрактивну політику. У цьому разі для досягання своєї мети центральний банк може запровадити такі заходи:

-оголосити курс, за досягнення якого центральним банком буде запропоновано будь-яка кількість цінних паперів;

-запропонувати певну кількість цінних паперів додатково.

Контрактивна політика відкритого ринку призводить до зростання доходів від державних цінних паперів і до втрати кредитними інститутами частки своїх резервів, а, відповідно, і падіння їхньої кредитоспроможності. Як наслідок, узагальнена маса грошей, що перебуває в обігу, зменшується. Проведення центральним банком політики відкритого ринку пов’язане з намірами регулювати економікою за допомогою ринкових, а не адміністративних методів і надає можливість вирішити такі проблеми грошової політики як: бездефіцитне фінансування державних витрат; управління державним боргом; вплив на попит і пропозицію грошей.

Суттєвий вплив на кредитні ресурси комерційних банків, на їхню спроможність надавати позики має зміна норми обов’язкових резервів. Отже, регулювання рівня обов’язкових резервів за грошовою теорією є одним із найдійовіших механізмів монетарної політики. Як інструмент грошової політики, регулювання норми банківських резервів виконує подвійну роль: поточного регулятора ліквідності на грошовому ринку і водночас роль гальма щодо емісії кредитних грошей комерційними банками. У багатьох країнах політика резервування норми банківських резервів як „жорстокого” інструмента майже не використовується, оскільки центральні банки надають перевагу гнучкішій політиці відкритого ринку. Часті зміни обсягів обов’язкового резерву ускладнюють регулювання грошового обігу. Отже, управління нормами обов’язкових резервів використовується як інструмент довготермінової монетарної політики. Для того, щоб компенсувати комерційним банкам втрати, які вони мають завдяки формуванню у центральному банку безпроцентних резервів, їм надаються певні пільги, наприклад, право безкоштовного здійснення безготівкового платіжного обігу за допомогою центрального банку, або субвенційне рефінансування шляхом переобліку векселів.

Поряд із здійсненням операцій на відкритому ринку та управління рівнем обов’язкових резервів важливим інструментом монетарної політики є регулювання відсотка облікової ставки, який формується на основі надання центральними банками позичок кредитним банкам. Кредитні інститути можуть отримувати у разі потреби кредити центрального банку шляхом переобліку векселів або під заставу цінних паперів. Зміст дисконтної політики полягає у тому, щоб методом змін умов рефінансування комерційних банків впливати на ситуацію на грошовому ринку і ринку капіталів. За проведення дисконтної політики та політики застави центральний банк має змогу вибірково впливати на певні галузі економіки шляхом поширення або обмеження прийняття до переобліку або під заставу векселів певного виду. Так, за обмеження обсягу певних цінних паперів, що беруться під заставу або до переобліку, центральний банк знижує в цілому кредитний потенціал комерційних банків і впливає на можливості їхніх клієнтів отримувати кредит. А це позначається на економічному зростанні, грошовій масі та рівні ринкового відсотка.

За визначенням Лагутіна В.Д та Кричевського Т.О стратегія – це звичні поняття, які характеризують політику держави в економічній сфері. Їх співвідношення у монетарній політиці досить складне. Воно не вичерпується відмінністю між кінцевою метою і орієнтирами на шляху до її досягнення. Найочевиднішою проблемою у цьому контексті є наявність трьох типів цілей монетарної політики: кінцевих, проміжних і операційних. Економісти - представники різних наукових шкіл, досліджуючи питання стратегії монетарної політики, як правило, вкладали у це поняття ширший зміст, ніж просто вибір певного виду цілей.

За висловом М.Фрідмана, тактика монетарної політики – це конкретні дії, які здійснює монетарна влада; синонімом же стратегії видатний американський економіст називає устрій, побудову політики – ідеальні монетарні інституції і заходи для проведення монетарної політики.

Існують такі принципи стратегії монетарної політики:

1) ефективність: стратегія має забезпечувати ефективне досягнення кінцевих цілей монетарної політики;

2) відповідальність: стратегія має передбачати формулювання й оголошення проміжних цільових орієнтирів, що забезпечуватиме більшу відповідальність центрального банку перед суспільством;

3) прозорість: процес встановлення цільових орієнтирів і прийняття рішень на основі стратегій має бути зрозумілим для громадськості;

4) середньострокове спрямування: стратегія має давати можливість досягати кінцевої цілі у середньостроковому періоді, забезпечуючи таким чином основу для формування раціональних інфляційних очікувань, але водночас залишаючи певний рівень дискреції для реагування на короткострокові відхилення від орієнтиру.

Стратегія монетарної політики має важливе значення і в теорії неоінституціоналізму, який обґрунтував необхідність реформування „ не політики як такої, а конституції політики”. Дж. Б’юкенен виділяє три рівні монетарних дискусій. Перший рівень – дискусії щодо спрямування політики в межах нинішнього монетарного режиму. Другий рівень – дискусії щодо доцільності зміни чинного монетарного режиму. Третій рівень – дискусія між прихильниками того чи іншого монетарного режиму. Очевидно, монетарний режим у даному разі є синонімом поняття „ стратегія монетарної політики”. За визначенням відомого англійського економіста А. Лейонгувуда, монетарний режим це, по-перше, стійкий шаблон поведінки монетарної влади, а по-друге – система очікувань, яка скеровує поведінку громадськості. А. Лейонгувуд виділяє дискреційні й конституційні монетарні режими. Дискреційні монетарні режими передбачають проведення монетарного контролю центральним банком. Конституційний монетарний режим є режимом, який включає усі стратегії проведення монетарної політики на основі так званого правила. Правило монетарної політики – це стратегія політики монетарної влади, якої вона зобов’язана дотримуватися незалежно від змін макроекономічних показників. [8, 418-419] Розуміння монетарного режиму як системи очікувань означає, що стратегія проявляється як цільова функція монетарної політики, бо очікування формуються із бачення й трактування суспільством цілей монетарної політики. Фактично це означає, що вибір не лише кінцевих, а й проміжних орієнтирів стає вже не елементом тактики, а елементом стратегії. Стратегія монетарної політики – це стратегія діяльності центрального банку. У більшості держав – членів міжнародної валютної федерації відповідальність за проведення грошово – кредитної політики покладено на центральний банк або систему національних центральних банків. Однак є чимало країн, у яких ця роль відводиться „ органу грошово-кредитного регулювання” або „ валютному управлінню”. Після того, як більшість країн розв’язала для себе проблему незалежності центрального банку, поставила завдання щоб стратегію виробила саме ця інституція.

Правило у даному разі – це стратегія політики, за якою центральний банк може узяти на себе зобов’язання. Якщо центральний банк затвердив правило монетарної політики, він дотримуватиметься його незалежно від тенденцій розвитку економіки. Безумовно, принцип правила накладає суттєві обмеження на можливості монетарної політики, і далеко не всі країни готові виконувати правило у грошово-кредитній сфері в повному розумінні цього поняття. За звичай, визначаються такі можливі стратегії проведення монетарної політики на основі правила:

-націлювання на валютний курс;

-монетарне таргетування;

-таргетування номінального доходу;

-таргетування інфляції;

-таргетування процентних ставок;

-таргетування індексу номінальної заробітної плати.

Під стратегією проведення монетарної політики на основі правила мається на увазі сукупність інструментів і технологій їх застосування, за допомогою яких центральний банк впливає на грошово-кредитний ринок і реалізує цілі своєї діяльності. Із вище наведених стратегій на практиці реально використовуються лише націлювання на валютний курс, монетарне таргетування і таргетування інфляції.

Таргетування номінального доходу і номінальної заробітної плати – це сьогодні лише теоретичні моделі, на практиці вони не застосовуються. Це ж стосується і таргетування процентних ставок, оскільки на практиці дуже важко визначити цільову рівноважну реальну процентну ставку. Націлювання на валютний курс охоплює усі більш чи менш жорстокі механізми фіксації валютного курсу. Основна перевага цієї стратегії проведення монетарної політики – зрозумілість таргету для громадськості і безпосередній зв’язок його із формуванням цін у країнах, де економічні агенти оцінюють свої активи в іноземній валюті. Різні варіанти режиму таргетування валютного курсу – це коротко- або середньострокові перехідні стратегії монетарної політики. Той чи інший режим фіксованого валютного курсу, починаючи із золотого стандарту, з часом руйнується. Це означає, що розбіжності у темпах зростання обсягів виробництва між різними країнами мають бути відображені у змінах відносних цін.

Отже, основним контрольним показником у більшості програм Міжнародного валютного фонду для країн, яким надається допомога, в тому числі й для України, є величина чистих міжнародних резервів центрального банку. По суті, префіксованій грошовій базі цей орієнтир може досягатися тільки за рахунок зменшення чистих внутрішніх активів в економіці, що призводить до згортання обсягів кредитування. При збільшенні грошової бази виконання показника чистих міжнародних резервів центрального банку призводить до розгортання інфляційних процесів в економіці.

Обґрунтування заходів, спрямованих на досягнення цілей розвитку суспільного сек­тору, передбачає прогнозування доходів і видатків державного бюджету та державних позабюджетних фондів, планування обсягів продукції (робіт послуг) та формування проектів державних контрактів на поставки продукції (робіт, послуг), необхідних для задоволення державних потреб.

У практиці часто застосовується метод планування «від досяг­нутого рівня». Такий метод є більш-менш прийнятним за умов, коли суспільство в цілому задоволене станом суспільного сектору і не перебуває в процесі глибоких соціально-економічних перетворень. За умов інтенсивних зрушень у розвитку суспільного сектору, суттєвих змін у попиті на суспільні блага на чільне місце висувається пошук оптимальних альтернативних варіантів використання суспільних коштів. Для раціоналізації вибору варіантів використовується метод порівнювання ефективності. Цей метод не підміняє політичних рішень, але дає певну корисну інформацію для прийняття таких рішень.

Аналіз ефективності дає змогу приймати обґрунтовані рішення не тільки в суспільному, а й у приватному секторах. Але вирішуються ці задачі по-різному. У підприємницькому секторі до уваги беруться приватні інтереси, у суспільному — спільні інтереси громадян (платників податків). Звідси випливає те, що й компоненти витрат, і складові результатів, необхідно оцінювати з урахуванням позитивних і негативних екстерналій (побічних наслідків).

Для оцінки ефективності у суспільному секторі використовують такі методи: аналіз витрат і результативності, аналіз витрат і корисності, аналіз витрат і вигод.

Терміном «аналіз витрат і результативності» позначають сукупність аналітичних прийомів, які уможливлюють визначення обсягу витрат і ресурсів на досягнення тієї чи іншої специфічної мети, поставленої перед суспільним сектором, і вибір оптимальних рішень. Аналіз витрат і результативності передбачає порівнювання тільки однорідних результатів. Він не дає можливості визначити, який з варіантів використання ресурсів є найбільш ефек­тивним, якщо вони передбачають досягнення непорівняних результатів. Наприклад, що ефективніше — побудувати казарму, лікарню або збільшити набір студентів на юридичні факультети державних навчальних закладів? Такий метод відповіді на це питання не дає.

У разі, коли оцінці підлягає діяльність, що дає широкий спектр результатів, а також, коли результати суттєво відрізняються один від одного і за кількістю, і за якістю, доцільно застосовувати аналіз витрат і корисності. Цей метод є дещо ускладненою модифікацією методу аналізу витрат і результативності. Різ­ниця полягає в тому, що під час аналізу витрат і корисності використовується умовне порівнювання близьких за характером результатів. Це досягається, як правило, за допомогою вагових коефіцієнтів, які визначаються експертним шляхом на підставі наперед визначених пріоритетів.

Метод аналізу витрат і вигод — це сукупність оцінних процедур, які уможливлюють порівнювання витрат й результатів проектів в універсальній вартісній формі. Використання цього методу пов’язане з труднощами, оскільки не всі суспільні блага можна вартісно оцінити (збільшення тривалості життя, зменшення злочинності і т. п.).

Спорідненість методів вирішення соціально-економічних проблем суспільства дає можливість широкого використання програмно-цільового методу планування. 

Характеристики работы

Контрольная

Количество страниц: 15

Бесплатная работа

Закрыть

Монетарная политика 2

Заказать данную работу можно двумя способами:

  • Позвонить: (097) 844–69–22
  • Заполнить форму заказа:
Не заполнены все поля!
Обязательные поля к заполнению «имя» и одно из полей «телефон» или «email»

Чтобы у вас была возможность удостовериться в наличии вибраной работы, и частично ознакомиться с ее содержанием,ми можем за желанием отправить часть работы бесплатно. Все работы выполнены в формате Word согласно всех всех требований относительно оформления работ.